Глава 14 "Святкування"

Каміла

— Хтось обіцяв виголосити тост, — нагадує Володя, а мені хочеться зникнути.

Потрібно було слухати, коли я починала говорити. А зараз, перед цим чоловіком, жодного слова не можу згадати, все перемішалося. Та вибору не маю, не можу ж я ігнорувати друзів і їхнє свято, це буде негарно. Набираю побільше повітря в груди й натягую на обличчя усмішку. Якщо Наталя не припинить так дивитися, то під кінець вечора пропалить в мені дірку.

— Мої любі, — починаю говорити, намагаючись не дивитися на Матвія. — Шість років шлюбу — це велика праця, яка неможлива без взаємного кохання. Шосту річницю ще називають чавунним весіллям. Що ми знаємо про цей метал? — обдивляюся усіх, затримуючи погляд на молодятах.

— З нього роблять посуд, — висуває свою версію Єгор.

— Так. Що ще?

— Чавун — дуже міцний і крихкий метал водночас, якщо з ним неправильно поводитись, — каже Матвій і я з подивом переводжу на нього очі.

— Вірно, — киваю. — А ще, він має одну особливість — якщо його сильно нагріти, метал стає набагато міцнішим, — кажу і чоловік киває. — Так от, — звертаюся до друзів, які в очікуванні продовження, — бажаю вам ніколи не втрачати пристрасті, яка горітиме довгі роки й безперервно загартовуватиме ваш шлюб. Нехай вогонь справжнього кохання ніколи не згасає й допомагає перебороти будь-які труднощі на вашому шляху. А ще хочу подякувати тобі, Вово, що ти оберігаєш, турбуєшся та кохаєш мою подругу. За вас! — підіймаю келих й цокаюся з друзями, потім з Матвієм, який схоже має звичку прискіпливо дивитися в очі. Зазвичай, я так уважно вивчаю дітей, коли хочу дізнатися правду вони говорять чи ні.

— Мені додати нічого, — сміється Єгор. — У нас тільки Каміла така красномовна.

Шампанське трохи заспокоїло й розслабило. Матвій замовив досить дорогий напій, з витонченим винним ароматом та приємним смаком. Сам пив сік, пояснивши тим, що за кермом. Для мене це величезний плюс, коли людина турбується не тільки про своє, але й про життя інших людей. Я взагалі проти надмірного споживання алкоголю, але випадок на лавці не враховую. Списую це на стресовий стан, тоді стає не так соромно.

На основну страву ми всі замовили рибу з овочами, яка просто тане у роті. Навіть очі заплющую від задоволення, а коли розплющую, знов натикаюся на погляд незнайомця. І чому він тільки підійшов? Що хоче сказати? Після шоку й хвилювання прийшла цікавість. Про що ми можемо говорити? А може, це шампанське мене так розслабило, що я вже не бачу причин для хвилювання?

Чоловіки заводять свою улюблену політичну тему, Матвій з готовністю її підтримує. Не знаю, як боротися з бажанням на нього подивитися, очі весь час дивляться в його бік. Так, він приваблює мене, безглуздо заперечувати. Своєю манерою говорити, впевнено триматися, якоюсь внутрішньою силою, яка відчувається у спілкуванні. Та й зовнішність не пасе задніх: високий, широкоплечий, дорого та стильно одягнений і сто відсотків знає собі ціну. А ще, безпомилково можу сказати, що користується увагою жінок, бо не дарма ж розлучився. В те, що Матвій постраждала сторона я не вірю. За час нашого перебування в ресторані, жіночі погляди на нього, багато про що говорять. Він не знає відбою від жіночої половини, а тим паче зі своїми статками. Ясно ж, що спонсорами є досить заможні люди.

— Каміло, ти не складеш мені компанію? — вириває з роздумів подруга. Вона підводиться й чекає, поки до мене дійде сенс її слів.

— Так, звісно, — підхоплююся з місця й знов помічаю погляд Матвія.

— Ми залишимо вас на декілька хвилин, — каже подруга. — Може, чоловіки нас здивують, замовивши десерт? — дивиться на нашу компанію, а я намагаюся не натикатися поглядом на Матвія. Мовчки прямую за подругою, очікуючи розмови. Не може вона пропустити таку подію.

— Ти ж не проти десерту? — питає мене й відчиняє двері до вбиральні, всередині якої нікого немає. — Бо когось з нас з’їдять раніше замість десерту, — каже тихо, з натяком.

— Ні, не проти, — ігнорую її тон та заходжу до кабінки. Чую, що заходить ще хтось, швидко виходжу й поспішаю вимити руки, щоб уникнути подальших розпитувань. Та від Наталі так просто не втечеш, тільки-но за дівчиною зачиняються двері, вона порушує нашу тишу.

— То кажеш, ви давно знайомі?

— Я не казала, — хитаю головою, й витираю руки паперовим рушником.

— Саме так! Ти не говорила! Та він дивиться на тебе, наче зараз з’їсть. Каміло, хто він такий? І чому ти боїшся його?

— Я його не боюсь. І припини вигадувати, він звичайно дивиться, — намагаюся говорити спокійно й не виказати свого хвилювання.

— Звичайно? Ти серйозно нічого не бачиш?

— Наташ, я не хотіла говорити на цю тему взагалі, — зітхаю й вирішую сказати правду. — Це той чоловік у якого я ночувала.

— Що? Коли пішла з дому?

— Так, — киваю, а очі подруги округлюються.

— Між вами щось було? Ну, ти розумієш про що я…

— Що? Ні! Звісно, ні! — перериваю її, обурено виставивши руки перед собою. — Ти що? Невже я схожа…

— Вибач, — теж обриває мій гнівний монолог. — Просто ви так дивитесь одне на одного, що такі думки самі лізуть у голову.

— Я нічого незвичайного не помітила, — кажу й намагаюся заспокоїтися.

— Ще б ти помітила.

— Нісенітниця! Не вигадуй.

— Чому нісенітниця? Він гарний чоловік, з хорошими манерами, приємний у спілкуванні.

— Коли ти встигла все це помітити? — усміхаюсь з її серйозного виразу обличчя.

— Поки ти роздивлялася його. Каміло, просто зізнайся, що він тобі подобається, і все.

— Так, він симпатичний, але ти ж знаєш…

— Знаю, — сумно зітхає подруга. — Та мені б не хотілося, щоб через невдалий шлюб ти закрилася від спілкування з іншими чоловіками.

— Саме це мені й хочеться зробити. Як можна довіритися комусь, переживши зраду? Хочеться убезпечити себе на все подальше життя.

— І залишитися самотньою?

— Досить, люба, — намагаюся припинити цю розмову. — Я все прекрасно розумію, та не можу викинути страх із серця. Можливо колись все мине, і мені захочеться нормального спілкування з протилежною статтю, але не зараз…