Глава 13 "Випадковість?"

Каміла

Щоб нормально добратися до ресторану доводиться викликати таксі. Бажання стрибати по маршрутках у сукні та на підборах немає. Одягаю пальто, бо ввечері прохолодно, беру квіти, заздалегідь куплені, пакунок з подарунками та виходжу надвір.

З такими витратами, багато не заощадиш. Але ж і свято у друзів буває тільки раз на рік. До того ж хвилюватися немає причин, вчора списувалася з одногрупницею і вона повідомила, що є вакансії. Тільки-но звільнюся, поїду додому і піду влаштовуватися на нову роботу.

Таксі довго плететься у вечірніх заторах, та мені є над чим подумати. Дуже не хочеться, але все ж доведеться побачитися з Юрієм. При згадці про нього рана на серці починає нити. На засіданні маємо бути присутні разом, якщо я не помиляюся. Цікаво, чи шкодує він про свій вчинок? Щиро, від усього серця? Хоча, навіть якщо й шкодує, це нічого не змінить. Довіра знищена, серце розбите, таке ніколи не забудеться.

Нарешті авто зупиняється біля ресторану, я розраховуюсь та виходжу. З першого погляду будівля привертає увагу ілюмінацією на вході. Я обожнюю, коли світять гірлянди. З ними світ здається яскравішим та теплішим. Набираю Наталю, щоб запитати де вони.

— Квіточко, ти приїхала? — чую радісний голос подруги.

— Так. Мені заходити?

— Заходь, ти нас побачиш.

Відхиляю виклик та заходжу всередину. Роздягаюся й ввічливий адміністратор проводить мене до потрібного столика. Всередині затишно та тепло. Пастельні тони створюють неповторний затишок. Подруга бачить мене й махає рукою. Вони сьогодні такі гарні, святково вбрані. Наталя у довгій сливовій сукні, а Володимир у костюмі.

— Привіт, — підходжу, вручаю квіти та пакунок з подарунками. — Вітаю вас, молодята! — міцно обіймаю друзів по черзі.

— Дайте й мені обійняти куму, — підводиться Єгор, щоб привітатися. Ми разом хрестили з ним Златку. Бачимося рідко, лише на її день народження та ось зараз. — Ти не змінюєшся, — каже, обіймаючи. — Тебе зі старшокласницею не плутають у школі?

— Та досить вже компліментів, це ти загнув, — сміюсь, та з його допомогою сідаю за стіл.

— Час святкувати, — каже подруга. — Що замовимо?

Які ж вони щасливі. Не всім вдається підтримувати таку подружню любов та теплоту. Приємно дивитися на їхні закохані обличчя.

— Я буду креветки, — кажу, переглядаючи меню. — Ось, севіче з креветками. Не знаю, що це, але креветки — ключове слово.

— Можна було й не питати, — сміється з мене Вова. Всі знають про мою любов до креветок. Нічого так не люблю як їх, у будь-якому вигляді, окрім сирих. Замовляємо закуски й цокаємося шампанським.

— За вас! — кажу, щиро радіючи за друзів.

— Ти вирішила уникнути тосту? — обурюється Наталя. — Ось зараз закуски принесуть і скажеш. А поки вип'ємо за вас, — каже нам з Єгором. — За те, що у нас є такі чудові друзі.

Я роблю ковток і мій погляд зачіпається за чоловіка, який щойно увійшов. Ось він проходить в зал і відчуття дежавю накриває з головою. Знову на мене дивляться темні очі незнайомця. Він підіймає брови в подиві, а потім кутики губ розтягуються в усмішці. А мені здається, що вся кров відливає від обличчя. Відчуваю, як серце починає стукотіти на весь зал ресторану. Випиваю шампанське одним махом й намагаюся не дивитися в його бік.

— Тобі погано? — стривожено запитує Наталя.

— А? Ні, все добре, просто… Просто втомилася, — знов зиркаю на незнайомця й миттю опускаю очі, бо він йде у наш бік. Чи в мене вже параноя? І чому він мене так хвилює? Дитячий садок якийсь!

— Може подихати повітрям? — торкається до руки Егор. — Та в тебе руки, як лід. Камі… — не договорює він, бо над нами роздається голос Матвія.

— Добрий вечір, — говорить спокійно, а мені діватись нікуди, доводиться підняти очі.

— Добрий, — чоловіки вітаються, подруга наче мовчить, я лише киваю, бо всі слова кудись повтікали.

— А ми знайомі? — запитує Вова.

— Ми знайомі з Камілою… Едуардівною, — робить акцент на останньому слові і я впізнаю його манеру говорити. Це ж треба, як він мені запам’ятався. — Не приділите мені хвилинку уваги? — звертається до мене й дивиться прямісінько в очі.

— Е… Ми тут… Я тут… Святкуємо, — видаю казна-що, хапаючи ротом повітря. Ловлю на собі здивований погляд подруги й намагаюся не дивитися на неї. Серце колотиться, долоні спітніли, наче він знає мою велику таємницю і я боюся, що зараз всім розповість.

— Я надовго те… вас не затримаю, — говорить з натиском.

— Приєднуйтесь, — неочікувано каже Володя, дивуючи не тільки мене, але й Наталю.

— О, ні, не хочу заважати, — говорить усміхаючись.

— Якщо ви друг Каміли, будемо знайомитись, — далі наполягає Володимир. Я намагаюся якомога красномовніше на нього подивитися, але він не помічає, вся увага прикута до Матвія.

— Матвій Дмитрович, має справи, — нарешті прорізається мій голос. Він надто уважно дивиться на мене, і у виразі обличчя щось змінюється. Йому смішно? Бачу, що стримує усмішку. Це я його так насмішила?

— Знаєте, я збирався зустрітися з другом, але у нього в останню мить з’явилися інші плани. Тому, якщо ніхто не проти, — дивиться на мене, — я приєднаюся до вашої компанії.

Мабуть, всі почули, як я голосно вдихнула повітря. От зараз він почне згадувати той вечір, коли ми зустрілися, і друзі будуть шоковані від моєї поведінки.

— Матвій, — простягає по черзі руку чоловікам.

— От і добре, — каже Вова, після знайомства. — Розділите з нами наше свято.

— Що святкуєте? — сідає, звісно ж, навпроти мене, поряд з Наталею.

— Річницю весілля, — відповідає подруга.

— Вашу? — різко запитує і дивиться на нас з… Єгором. З мене виривається короткий смішок, так кумедно виглядає ця ситуація. Він гадає, що Єгор мій чоловік-зрадник? Стримуюсь, щоб не розсміятися в голос.

— О, ні, — сміється Єгор. — Ми не подружжя.

— А де ви познайомилися? — включається в розмову Наталя.