Глава 12 "Неочікуваність"

Матвій

Якийсь шалений день. Загруз у документах з самого ранку й досі не можу розгребти. Забув навіть про обід. Зараз закінчу передивлятися папери на постачання й поїду десь перекушу.

— О, ти тут? — зазирає Олег, після короткого стуку.

— Звісно, тут! А де ж мені ще бути? — питаю й знов опускаю очі в папери.

— Та ти наче казав, що тобі на якийсь захід, — каже й сідає навпроти мене. — Я й не пропонував разом обідати, бо думав, що ти поїхав.

— Та тут я. Зачекай, — спадає думка. — Сьогодні четвер?

— Зранку був четвер, — жартує замісник, тільки от мені не до сміху.

— Дідько! — дивлюся на годинника й різко підводжусь. — Відкриття басейну у школі!

— Коли? — дивується Олег.

— Вже зараз! Збирайся, поїдеш зі мною, — накидаю піджак та прямую з кабінету. Олег поспішає за мною. Як я міг забути? Тільки вчора говорив зі Станіславом Вікторовичем, директором школи та обіцяв, що буду. Старію, мабуть. Раніше такого не траплялося.

По дорозі телефоную директору й повідомляю, що затримуюся. Я не нервую, просто не люблю спізнюватись, навіть якщо це простий захід у школі. За п’ятнадцять хвилин ми біля школи. Олег не в захваті від необхідності стирчати тут зі мною, але така його доля, як мого замісника. На вході вже чекає директор. Він, усміхаючись, тисне нам руки й проводить до будівлі басейну.

Ого, скільки тут народу! Невже всю школу зігнали, щоб порозважати нас з Олегом? Робити їм немає чого, чи що?
Займаємо свої місця й починається концерт від дітей. Звісно, це цікаво, але навіщо було так перейматися, не знаю.

Очі виловлюють в натовпі знайоме обличчя. Придивляюся уважніше й не вірю в те, що бачу. Оце так неочікуваність! Не вірю, що бачу цю жінку. Вона не вилазить мені з голови вже два тижні. Може це глюк? Ось вона переводить на мене погляд, наче когось шукає й застигає від подиву. Це точно вона! Дивиться на мене своїми великими очима, наче на привида! Так, маленька, я також здивований тебе тут побачити. Навіть не уявляєш наскільки. Вчителька! Це ж треба! Ніколи б не подумав. Переводжу погляд на дітей, що співають, а думками залишаюся з нею.

Не розумію, чим вона так притягує. Так, гарна, але ж не думати тепер про неї кожного дня! Це якась нездорова тяга, бажання дізнатися про неї більше. Та було б непогано розпочати з імені. Декілька разів ловлю на собі її погляд, дивиться так, наче боїться. Щось два тижні тому ти не дуже мене боялася, навіть намагалася сваритися. Бачу як хвилюється, коли виступають її діти. Закусює нижню губу від хвилювання, дивиться на дітей, готова прийти на допомогу, а я не можу відвести від неї погляду. Так і просидів весь виступ, позираючи у її бік.

Коли директор запрошує до мікрофона, спеціально дивлюся їй у вічі, вітаючись. Вона така схвильована, що навіть виникає бажання підійти й заспокоїти. Ти, Матвію, схоже з глузду з’їхав, якщо після розлучення ще збираєшся когось заспокоювати.
Коли концерт нарешті закінчується, збираюся підійти до неї та мене зупиняє Станіслав Вікторович. Дякує, що приїхав та на власні очі подивися на те, у що фінансував.

— Гарно діти виступали, — киваю на дітлахів, з якими йде на вихід незнайомка.

— У нас талановиті учні, — гордо запевняє чоловік.

— Як звати вчительку? — питаю прямо, бо вигадувати щось інше не маю бажання.

— Е… Каміла Едуардівна, — відповідає той, прослідкувавши за моїм поглядом.

— Каміло Едуардівно, — голосно промовляю, вона на мить зупиняється, але передумує й швидко виходить за двері. Не витримую й усміхаюся. Боїшся мене, Каміло Едуардівно, чи є інша причина ігнорування? — О котрій закінчуються уроки у Каміли… Едуардівни? — додаю, щоб бува, директор не вигадав собі чогось.

— Вже закінчилися, початкова школа зараз піде додому.

— Добре, дякую, — тисну чоловікові руку й виходжу з приміщення. Хм, Каміла… Гарне ім’я. Виходжу надвір, де біля автівки чекає Олег.

— Ти не проти взяти таксі? — одразу запитую його. — У мене з’явилися невідкладні справи.

— Добре, — дивується, але погоджується замісник. Через десять хвилин очікування, Олег їде, а я чекаю на незнайомку. Схоже, вона не поспішає виходити. Народ розійшовся, а її все немає. Я добре дивився і з впевненістю можу сказати, що вона не виходила. У кишені піджака починає дзвонити телефон, дістаю та натискаю на відповідь.

— Щось термінове? — запитую Артура, дивлячись на вхід школи.

— Старий жук рахує свої статки? — сміється той. — Хотів запропонувати повечеряти десь разом завтра.

— Згоден. Тільки давай без експериментів і зустрінемось у нашому ресторані.

— Домовились. Так, що ти кажеш робиш?

— А я тобі нічого не казав, — відповідаю усміхаючись. — За твоїми розмовами, проґавив свою вчительку, — буркаю, коли бачу, як моя незнайомка швидко прямує на вихід з території й тягне за собою якусь жінку. — Боїшся, значить, — хмикаю.

— Що? — чую голос друга.

— Я не тобі. До завтра, — відхиляю виклик та сідаю в автівку. — Так ще цікавіше, — кажу сам собі та заводжу двигун. Виїжджаю з території школи, і щоб не викликати зайвих питань в Олега, їду до торгового центру, купити подарунок для племінниці. Та все ж спочатку обідаю, а вже потім прямую до дитячих відділів. Очі одразу розбігаються від різноманіття товарів. Схоже, без допомоги сестри мені не впоратися. Набираю її номер й довго чекаю на відповідь.

— Щось термінове? — нарешті відповідає.

— Зайнята?

— Так, пізніше наберу.

— Чекай. Що хоче Ксюша на день народження?

— Ще так довго, — каже тихо сестра.

— Я випадково опинився у дитячому магазині, але не знаю чим вона зараз цікавиться, — зізнаюся.

— Ой, можеш сміливо йти звідти. У її списку немає дитячих речей та іграшок. Ввечері я тобі його прочитаю, і ти все зрозумієш. Вона, мабуть, у дядька пішла, такі ж далекоглядні плани має.

— Хм, ну добре, чекатиму на твій дзвінок.

Повертаюся на роботу, а в голові незнайомка. Це ж треба, яка! Втекла. Знову! На біса, тобі, Матвію у все це вв'язуватися? Хай йде своєю дорогою. Треба викинути її з голови, і ці дві зустрічі теж, наче їх і не було. В офісі займаю себе роботою до самого вечора, всі зайві думки губляться у підрахунках та кошторисах. За що люблю свій бізнес так це за те, що він витісняє з голови все, окрім робочих питань. Втратиш пильність — лишишся без бізнесу, тому байдикувати не можна.