Глава 10 "Час лікує"

Каміла

Звісно, зранку я опиняюся в центрі уваги. Мене ніхто ні про що не запитує, але погляди говорять багато про що. Та час летить так швидко, що в кінці тижня все це припиняється, з'являються інші цікаві новини й на мою ситуацію вже ніхто не звертає уваги.

Сьогодні репетируємо з дітками вірші для виступу на відкриття басейну. Час ще є, тому впевнена, що все пройде без складнощів. Коли всі розходяться, сідаю й перевіряю зошити. Поспішати мені немає куди, попереду два довгих вихідних.

Раніше я так раділа їм, а зараз… Зараз, залишаючись наодинці, відчуваю невимовний сум, навіть поговорити немає з ким. Вмикаю телевізор, щоб створити хоч якийсь настрій, читаю книгу, без насолоди готую собі їжу. Не скажу, що раніше я відчувала страшенну радість та піднесення, з Юрою ми також відпочивали майже завжди окремо, та коли ти постійно сам у квартирі, це ще більше напружує.

 У неділю виходжу на закупи та їду до торгового центру купити друзям подарунок на річницю. Весь тиждень буду зайнята, а святкування відбудеться у п'ятницю ввечері, тому краще потурбуватися про подарунок заздалегідь. Тим паче якщо не знаєш, що купити. Довго думаю, тиняюся по відділах і все ж зупиняюся на першому варіанті — посуді. Наталя обожнює посуд. Вова якось жалівся, що вони за все життя не встигнуть ним скористатися. Заходжу до посудної крамниці, обираю чавунну сковорідку вок з кришкою та набір керамічних піал. Шість років подружнього життя називають чавунним весіллям, от і буде чудовий подарунок на пам’ять.

Задоволена своїм вибором, йду до супермаркету, купую продукти та плетусь з усіма своїми покупками додому. Зранку завжди здається, що цілий день попереду, можна встигнути зробити купу справ та виділити час на відпочинок. А день так швидко пролітає, що не встигаєш озирнутися.

Цілий тиждень я живу у цій квартирі, і вже навіть звикла до неї. Юра після тієї зустрічі біля школи телефонував два рази й обидва я не відповідала. Не знаю навіщо нам говорити, в мене язик не повернеться нормально розмовляти. Гнів та розчарування нікуди не зникли, лише сховалися за щоденними справами у школі та вигаданими клопотами вдома. Ввечері готую їжу на декілька днів, потроху звикаю, що тепер потрібно готувати на одну особу. Вечеряю та сідаю з чашкою чаю з лимоном біля вікна. Світло не горить, просто милуюся нічним містом. Люди поспішають по домівках, хтось неквапом прогулюється, кутаючись в пальто.

Зима вчепилася своїми крижаними щупальцями й не хоче відпускати, та не втримається надовго. Як не крути, а вже кінець березня. Хочеться скинути з себе зимовий одяг, вдягнути щось повітряно-легке й нарешті вдихнути на повні груди тепле весняне повітря.
У кімнаті дзвонить телефон і я поспішаю відповісти. На екрані фото подруги, це викликає усмішку.

— Вечірня перевірка? — запитую, прийнявши виклик.

— Аякже! — сміється Наталя. — Що робиш?

— Чай пила, а взагалі, збираюся спати. Завтра важкий день, а в четвер — божевільний.

— Що таке?

— Відкриття супер сучасного й дорогого басейну.

— Ааа, точно! Ти розповідала.

— Маю бути присутньою, діти виступатимуть перед спонсорами.

— О, як цікаво, — хихоче вона у слухавку.

— Ага, дуже, — зітхаю й лягаю на ліжко.

— Ну, а в п’ятницю? — хитро промовляє.

— Гадаєш, я вже зовсім з глузду з’їхала? В п’ятницю йду на весілля, — кажу святково, а Наталя знову сміється. — До речі, хто ще буде? — запитую, бо не пригадую, щоб подруга розповідала.

— Хрещений Злати. У нього зараз теж негаразди в сім’ї, тому прийде один. Посидимо у скромній, дружній компанії, Златка побуде у подруги, а потім ми її заберемо. Вона вже два тижні проситься до неї в гості.

— Це добре, люблю коли усі свої. — Я й справді не дуже полюбляю гучні компанії та застілля. Надаю перевагу святковій вечері у якомусь гарному закладі, або вдома, у колі близьких. Юра ніколи мене не розумів, тому його дні народження ми святкували, за побажанням іменинника, з купою гостей та несамовитим гамом, від якого я встигаю втомитися і в школі.

— Ну, добре, настрій пройшов перевірку, — каже заспокоївшись. Розповідає про плани на п’ятницю та трохи жаліється на завантаженість на роботі. Як добре, що можна ось так поговорити, вилити одна одній свої думки й отримати неоціненну підтримку. Друзі, якщо вони справжні — дар, який нам посилає доля.

Лягаючи спати, довго думаю про своє життя, про збіги в ньому та знову повертаюся думками до того чоловіка. Потрібно було подякувати йому за гостинність, а я втекла наче злякалась. Хоча, так воно й було. Не кожен день потрапляєш у таку ситуацію. Я була у цілковитому розпачі, не знала, що робити, тому й вирішила піти не прощаючись. Та й навряд чи йому потрібні якісь слова, він не дуже то й люб’язно зі мною говорив. Навіть грубо. Синяк на руці тільки-но зійшов. Не вистачало тобі, Каміло, ще про незнайомця думати, своїх проблем повно.

Кажуть, якщо маєш впевненість, потрібно все робити швидко та без зайвих роздумів. От я і роблю. Наступного ж дня подаю заяву на розлучення, бо не хочу з цим тягнути. А ще кажуть, що час лікує, і в цьому теж запевняюся кожного дня. Звісно, ще рано говорити про те, що я все забула та більше не страждаю. Мені сумно й рана від зради не перестає нити, та все минеться. Залишиться гіркий та неприємний осад, а біль має вщухнути. Принаймні я на це дуже сподіваюся.

На ранок очам своїм не вірю, надворі нарешті розпогодилось. Тяжкі дощові хмари, що висіли над містом, впродовж стількох днів, нарешті розвіялись і визирнуло сонце. Навіть настрій став кращим. Як же я обожнюю весну! Нею просто неможливо не захоплюватися! Вона неймовірна!

Знаходжу весняну куртку й без роздумів одягаю її. Набридло носити пальто, хочу змін, і почну саме з одягу. А коли отримаю заробітну плату навіть куплю щось новеньке, не дивлячись на те, що зараз маю економити. Хочу викинути з серця негатив та біль, що в ньому оселився. Хочу радіти життю та зелені навколо. Ще трохи, і прийде справжнє тепло. Чекаю його з нетерпінням й сподіваюсь, що сонце відігріє мою замерзлу душу.