Глава 9 "Все таємне стає явним"

Каміла

Понеділок… Терпіти не можу понеділки. І на це є декілька причин, а точніше одна. В дитинстві я не любила йти до школи після вихідних, зараз те саме. Діти після вихідних гіперактивні, і впоратися з ними набагато важче. Мені б зараз не завадив третій вихідний, що привести думки до ладу. Кажуть, потрібно шукати позитив в усьому. Намагаюся користатися порадою та активно його шукаю. Єдине, що може вважатися гарним — це невелика відстань до роботи. Можу йти пішки й не пхатися у переповнену маршрутку. Ось це справді гарна новина на сьогодні.

Вийшла трохи раніше, щоб правильно розрахувати час ходьби. Як же чудово просто йти, дихати свіжим повітрям і не відчувати, як хтось дихає тобі в потилицю. До школи доходжу навіть раніше, ніж планувала, заходжу до класу та відкриваю ноутбук. Вчора так і не пошукала вірші, тому сподіваюся зробити це зараз, поки діти писатимуть самостійну роботу з математики. Дзвенить дзвінок і мій 4 А нарешті затихає. Добре, що я проведу для них випускний, як класний керівник. Було б нечесно кинути дітей напризволяще. Я звикла до них і знаю як знаходити спільну мову з кожним. Бувають, звісно, виключення, але на все потрібен час та розмова.

За що я люблю такий ритм так це за те, що в ньому немає часу на жалість до себе. Заходиш у клас зранку, а видихнути можеш аж після уроків, коли діти розійшлися. Зараз це для мене ідеальний варіант. Я не думаю про Юру, про його вчинок. Навпаки, сьогодні гарна ідея спала на думку. На уроці природознавства ми говорили про природу, яка вона прекрасна після зими. Потім діти ділилися мріями куди б хотіли поїхати та що цікавого побачити. І я теж вирішила поїхати на травневі свята додому. Для мене це найкращий відпочинок, який тільки може бути. Деякі відчайдухи вже навіть купаються у цей період. Я ж обожнюю море у будь-яку пору. Воно прекрасне завжди. Подруга казала, що мені потрібно вдихнути повітря на повні груди, от і зроблю це вдома.

Аж не віриться, що відпрацювала шалений понеділок. Всі заплановані справи зроблені, зошити з самостійною роботою у мене в сумці, навіть вірші до святкового заходу роздані дітям. Одягаю пальто та виходжу з класу. В коридорі затримуюсь з колегами в обговоренні події, що наближається. У цьому році дітям не пощастило, басейн весь час був зачинений на ремонт. Залишиться зовсім мало часу, щоб насолодитися купаннями. Через два місяці канікули, і нове життя для мене.

— Каміло, а тебе вже чекають, — каже Маша. За думками зовсім не помітила, хто стоїть на вході. Юрій бачить мене і поспішає підійти. А я не можу дивитися на нього. Здається, якщо гляну, то накинуся з кулаками на очах у всієї школи.

— Привіт, — говорить й намагається взяти за руку та я роблю крок назад. Звісно, це не лишається без уваги колег. — Потрібно поговорити, — заявляє мені, а я ледь стримуюся.

— Немає про що говорити, — кидаю й прямую на вихід з території школи. Знаю, що він піде за мною, та краще вже говорити наодинці, ніж у всіх на очах. Хоча, що незрозумілого? Якщо слухавку не беру, значить не бажаю з ним говорити.

— Каміло, почекай, — наздоганяє й хапає за лікоть. Саме на тому місці де синяк від пальців Матвія.

— Не чіпай, — не витримую й висмикую руку. — Чого тобі треба? Кращого нічого не вигадав, як заявитися на роботу?

— Ти не відповідаєш на дзвінки.

— Дивно, правда? Чого б це я не відповідала? Нічого ж не сталося?

— Вибач мені, так сталося… Я не хотів, але…

— Але що? Май мужність хоча б визнати свій вчинок. Не розумію тільки одного, — підходжу ближче. — Чому так підло? Ти не міг зі мною поговорити, якщо вже така справа? Навіщо так низько?

— Я не знаю, що на мене найшло, але дуже тебе кохаю. Ми ж родина…

— Яка родина, Юро? — перебиваю його. — Де ти бачиш родину?

— У нас все буде гаразд, — каже, неначе заспокоює мене. — Не розлучатися ж через це, — хмикає. — Повертайся додому, досить утісняти Наталю, і ми про все поговоримо.

— Я не живу у Наталі, і нам немає про що говорити, — кажу роздратовано, бо він говорить наче нічого страшного не сталося. — І будь ласкавий, не приходь до мене на роботу. Не виставляй мене посміховиськом, — з цими словами розвертаюся й не озираючись, прямую до автобусної зупинки. На щастя, під’їжджає маршрутка і я, запевнившись, що доїду до потрібної вулиці, сідаю в неї. Не хочу, щоб він бачив куди я іду, ще ув’яжеться за мною.

На душі скребуть кішки, хочеться когось стукнути, а краще знов заплакати. Цікаво, як довго людина може перебувати у стресі?

Через десять хвилин виходжу та опиняюся у своєму тимчасовому житлі. Щоб не думати, намагаюся зайняти себе хатніми справами. Прибираю на кухні, мию шухляди та розкладаю свій нечисленний посуд. Потім готую вечерю й нарешті заспокоююсь. Якщо так буде продовжуватися кожного дня, то квартира просто блищатиме на радість Наталчиній колезі.

Вже коли лежу у ліжку набираю подругу. Запевняю, що нормально себе почуваю, і купила вітаміни, які вона мені прописала. Насправді я вже й забула про них з усіма своїми проблемами. Завтра ж зайду до аптеки та придбаю. Зі своїм здоров’ям не можна жартувати, а вітаміни зараз точно не завадять. У розмові помічаю напруженість з боку Наталі. Не витримую і все ж запитую в чому справа.

— Наташ, у тебе все гаразд?

— Не повіриш. Не знаю, як тебе запросити на річницю нашого весілля, — зізнається подруга.

— Гадаєш мені потрібне запрошення?

— Ну, після всього, що сталося…

— Ваше свято тут ні до чого. Звісно, я прийду.

— Не хотілося на тебе наганяти смуток. Аж не віриться, що вже шість років. Вова вирішив влаштувати вечерю в ресторані.

— О, намічається культурний вихід, — усміхаюся.

— Ага. Знаючи, як ти любиш морепродукти, вибір пав на ресторан у центрі. Кажуть, там дуже смачна кухня.

— Не варто було заради мене так напружуватися, мені незручно.

— Облиш. Ми теж жодного разу там не були. Буде нагода відвідати. В такий день маємо повне право дозволити собі щось новеньке.