Глава 8 "Незнайомка"

Матвій

Прокидаюся, як завжди, за десять хвилин до будильника. Розплющую очі й продумую хід сьогоднішнього дня. Така звичка. Потрібно все обміркувати та налаштуватися на робочий лад. Потім вимикаю телефон й встаю. Підходжу до вікна й дивлюся на ранкове місто. Нарешті дощ припинився.

Збираюся йти на кухню й згадую про дівчину. Точно! Я ж вчора запросив її до себе переночувати. Виходжу з кімнати, у квартирі тиша. Спить, мабуть, ще зовсім рано. Зараз зварю каву, а потім доведеться все ж розбудити, бо маю бути вчасно на роботі. Коли проходжу повз двері, помічаю, що вони відчинені. Зазираю всередину і знаходжу тільки застелене ліжко, дівчини немає, як і її сумки. Оце так! Невже пішла? Розвертаюся і прямую у ванну кімнату, теж пусто. Перевіряю вхідні двері й помічаю папірець на тумбочці. На ньому одне єдине слово: «дякую». Втекла незнайомка. А дійсно! Я ж навіть не запитав як її звати. Просто зникла, залишивши по собі лише клаптик паперу й спогади. Не було б цього «дякую» взагалі б подумав, що вона мені наснилася.

Готую каву й роблю бутерброд. Не люблю зранку снідати, кави достатньо, щоб прокинутися. Дивна все ж вона, ця незнайомка. Так страждала, наче втратила, щось дуже важливе. Та такого повно на кожному кроці. Аж не віриться, що лишилися такі мрійниці, які вірять у справжнє кохання. Може вона ще й в дива вірить? Хмикаю сам до себе й починаю збиратися на роботу. Сьогодні маю бути зібраним та безкомпромісним. Не для того я стільки працював, щоб провалити перемовини, думаючи про наївну незнайомку.

Одягаю білу сорочку та темно-синій костюм. Не дуже люблю піджаки, але положення зобов’язує. Не гоже власнику будівельної компанії ходити у сорочці з закоченими рукавами. На місце приїжджаю за п’ятнадцять хвилин. Підлеглі вже на своїх місцях. Ось, що значить важливі перемовини. Якщо все складеться якнайкраще для фірми — отримають премію, тому так активно шелестять сторінками документів. Їх не лякає навіть те, що доводиться працювати у вихідний день.

— Доброго ранку, — вітаюся з усіма та заходжу у свій кабінет.

Через дві хвилини зазирає мій замісник Олег й узгоджує останні нюанси. Ще через хвилину заходить Христина, моя секретарка та дружина Олега, й ставить чашку ранкової кави. Навіть вона сьогодні на робочому місці.

Власне, так розпочинається кожен ранок. А закінчується він, коли на небі вже сяють зорі. Але я повністю задоволений своїм бізнесом, який, до речі, приносить гарний дохід. Пам’ятаю, як в юності мріяв досягти чогось суттєвого. Скільки справ розпочинав, та все було марно поки не відкрив зовсім маленьку фірму. Потім вона розрослася й стала досить відомою будівельною компанією з декількома філіалами по Україні. Випиваю свою каву, дивлюся на годинника та йду на перемовини. Всі вже чекають, і скажений робочий день розпочинається.

Після довгих перемовин і купи обговорень ми нарешті підписуємо з партнерами документи й відправляємося на обід. Христина все замовила у тому ресторані, де ми святкували з Артуром початок мого холостяцького життя. Всі задоволені, а я тим паче. Ось і надолужив те, що втратив. От би ще нерви відновити, тоді взагалі можна забути про єдину помилку у житті — одруження.

Виходжу з автомобіля біля ресторану й очі дивляться у бік парку. Сумна незнайомка все більше здається вигадкою. Цікаво, що вона зараз робить? І куди пішла? Пробачила й повернулася до чоловіка? Чи поїхала до подруги?

— Матвію? — гукає мене Олег, і я виринаю з роздумів. Це ж треба! Стою й тупо дивлюся у бік парку. Зараз партнери подумають, що я трохи не в собі. Мотаю головою, відганяючи образ заплаканої жінки та прямую до ресторану.

В цілому день проходить позитивно. Ввечері повністю задоволений життям, відпочиваю після тяжкого тижня. Завтра маю навідати батьків, бо мама вже починає ображатися, що рідко в них буваю. Вона чекає й завжди кличе, та у мене не знаходиться часу на відвідини. Інше діло сестра. Інга живе неподалік від батьків і часто в них буває. А моя племінниця точно не дає сумувати. Їй сім років і вона знає все, а якщо не знає, то обов’язково розпитає в тебе, чого б це їй не вартувало. Дивовижна мала. Десь глибоко в серці, мені, звісно, хотілося б мати сім’ю. В принципі для того я й одружувався, але, на жаль… Інга якось казала мені, що я обрав занадто молоду дружину, та я не послухав. От і маю тепер штамп про розлучення та втрачені нерви. Будь-який нормальний чоловік у тридцять шість захоче дітей, але ж вони мають народитися від коханої людини, а я закохуватися точно не збираюся, тому маємо що маємо.

На ранок все ж їду до рідних. Купую гостинці, шоколад та іграшку для малої й прямую за місто, де й живуть рідні. Вони обрали свіже повітря та комфортні будинки з територією навколо. Мені ж зручніше жити у місті, хоча… Тут знову справа у складі сім’ї. Були б у мене діти, будинок і своя територія були б ідеальним варіантом, а мені одному вистачає квартири.

У батьків, як завжди, все за планом. Мама обіцяла приготувати купу смаколиків та спекти мій улюблений пиріг. В першу чергу мене зустрічає Джек, наш французький бульдог, потім вибігає Ксенія, моя племінниця, а за нею й мама.

— Нарешті, ти знайшов на нас час, — бурчить, але не гнівається.

— Привіт, — цілую її в шоку та обіймаю малу. — Ти ж знаєш, завжди купа справ.

— Знаю, знаю, — каже усміхаючись. Бачу, що вона щаслива мене бачити. — Проходь, там Інга теж прийшла з Вадимом. Буде справжній сімейний обід.

— Невже це ти?! — вигукує сестра, тільки-но заходжу до будинку. — Це ж треба, хто до нас завітав! А ми вже навіть забули, як ти виглядаєш.

— Ти можеш заїхати до мене на фірму й подивитися, — даю відсіч, усміхаючись.

— Не соромно тобі? Я ж зайнята. То тебе можна вже вітати? — питає те, про що ніхто не наважується.

У колишньої не було теплих стосунків з моєю ріднею, тому ніхто особливо за нею не сумуватиме. Мені навіть інколи здавалося, що всі почували себе не дуже комфортно поруч з нею на сімейних святах.