Глава 7 "По-новому"

Каміла

— Олена здає квартиру, але сума немаленька, — каже подруга, роблячи нам чай.

— У мене немає вибору, Натусь. До того ж у мене на думці повернення додому, — кажу чесно, бо не маю бажання щось приховувати від неї.

— Хочеш поїхати? — сідає навпроти мене.

— Так. Ти ж знаєш, я ніколи не була у захваті від столиці. Так, гарно, багато можливостей, але вдома теж знайдеться робота і своє житло до того ж.

— От з житлом справді проблема, — погоджується зі мною.

— Два місяці поживу у квартирі, а перед канікулами звільнюся й повернуся додому.

— Мені тебе не вистачатиме, — каже подруга.

— Мені тебе теж. Але ж ви теж приїдете на відпочинок?

— Як завжди. Батьки вже починають готуватися. Та й Злата чекає, коли вже літо і море.

— Матимемо змогу поспілкуватися. Я скучила за неквапливим ритмом рідного міста.

— Мені з моєю активісткою немає часу сумувати, та інколи теж не проти опинитися там.

— Не знаю, як мамі сказати, — зітхаю, відчуваючи повний безлад у голові, і рану у грудях, що постійно ниє.

— Скажи, як є. Вона тебе завжди розуміла.

— Скажу, коли приїду додому. Не можу зібрати думки до купи, — вирішую почекати.

Під час обіду була змушена ситно поїсти, під пильною увагою подруги. Смаку не відчувала, просто їла борщ і не могла позбутися думок. Так невчасно прокинулася жалість до себе, що хотілося вити від безсилля.

Наталя, має рацію. Так швидко взяти себе в руки не вийде. На все потрібен час. Зраду важко пережити, а забути навряд чи вийде. Мені дуже пощастило з подругою. Її підтримка дуже допомагає не розклеїтися остаточно.

Вони відвозять мене до будинку у якому здається квартира та дивляться її разом зі мною. Однокімнатна квартира, у тому ж районі, що й моя робота. Район хороший, тому така дорога. Всередині все просто й цілком придатно для життя. Свіжий косметичний ремонт, диван, шафа, обладнана кухня та невеликий балкон з видом на проїжджу частину. Мені підходить. Часу шукати щось інше немає, сидіти у Наталі й набридати зі своєю проблемою теж не хочу.

Насправді дуже хочеться побути наодинці. Зачинитися у своєму особистому світі й прийняти те, що сталося. Маю якомога швидше рухатися далі. Попереду купа роботи, важливий захід у школі. Я маю бути активною та уважною. Не хочу підставити завучку, чи погано виконати свою роботу. А потім матиму змогу розслабитися й насолодитися відпочинком. Рідні стіни лікують. Принаймні так говорять…

— Вам би поговорити, — каже Володимир, чоловік подруги.

— Ні, Вово, не хочу. Все, що потрібно я побачила учора. Образа така велика, що розмови не вийде. Одні звинувачення та сварки. Не хочу цього всього бруду. Як кажуть, у розлученні завжди винні двоє, але не розумію в чому винна я.

— Вона бігала по лікарях, а він по коханках, — підходить подруга й обіймає мене за плечі. — Ну, що? Береш?

— Так, — впевнено киваю. Оплачую за перший місяць колезі Наталі та отримую ключі. Взагалі-то гроші зазвичай беруть за два місяці, та мені повірили. Друзі поїхали і я залишилася одна. Пройшла у кімнату, сіла на диван і нарешті дала волю сльозам. Хотілося скинути тяжкість з душі. Гадала, сльози допоможуть позбутися болю, що отрутою біжить по венах. Легше не стало, тільки голова розболілася.

Щоб чимось себе зайняти, протираю всі меблі, роблю вологе прибирання та розкладаю речі. Потім задумуюся над тим, як спати. Диван є, а подушки з ковдрою немає. Постільна білизна лежить у валізі. Доведеться спати так, а завтра йти до магазину та купувати. Неочікувано чую дзвінок у двері. Поспішаю відчинити й застигаю на місці, знов на очі навертаються сльози.

— Як влаштовуєшся? — питає усміхнений Вова. — Ось Наталя передала все необхідне, — простягає мені пакунки. Вже здогадуюся, що там. 

— Дякую, — кажу тремтячими губами, стримуючи сльози.

— А ну геть сирість! — намагається мене підбадьорити. Незграбно обіймає й заносить речі до квартири. — Ти ж знаєш, Каміло, ми завжди допоможемо. Буде несила тут сидіти, завжди раді бачити у себе вдома.

— Знаю, за що дуже вдячна.

Він поспішає у своїх справах, а я займаюся облаштуванням тимчасового житла. Дістаю ковдру, подушку та навіть нову постільну білизну. Стелю все на диван, приймаю душ і о восьмій годині лягаю спати. Знаю, що рано та вночі спала чотири години, емоційне виснаження та стрес теж дають про себе знати. Організм терміново потребує відновлення сил. Довго кручуся в ліжку, прокручуючи в голові події вчорашнього. Сльози, біль, розчарування, образа, спустошеність — все змішалося воєдино й не дає нормально заснути. А ще на душі велика подяка Наталі з чоловіком та ще одній людині… Матвію. Чоловіку, який допоміг у скрутну хвилину. Не знаю, що б робила, якби він не підійшов до мене в парку. Аж не віриться! На руці красується синяк від його міцної хватки, а я вдячна йому, що з’явився.

Зрештою, втома перебиває хід тривожних думок і я провалююся в рятівний сон. Сплю міцно навіть попри те, що на новому місці. Мені сняться якісь уривки подій з життя. І знову вчорашній сон, де я йду за чоловіком. Скоріше за все, це Матвій, за яким я плелася з парку. Він емоційно вплинув на мою свідомість, тому і бачу один й той самий сон.

Прокидаюся аж о дев’ятій годині ранку й довго лежу, не бажаючи вилазити з-під ковдри. Не знаю, що робити. Нічого не хочеться. Щоб поснідати доведеться вийти до супермаркету, бо ніяких продуктів вчора не купила. А мені страшенно не хочеться нікого бачити. Телефонний дзвінок вириває з думок, доводиться все ж встати й знайти в сумці телефон.

— Перевіряєш як тут подруга невдаха? — запитую, прийнявши виклик.

— Привіт, квіточко, — вітається Наталя. — Твій песимістичний настрій аж ніяк не зупинить мене.

— Знаю, — зітхаю, знов лягаючи під ковдру.

— Як на новому місці? Кажуть, що… Хоча, ні, краще не буду, — передумує говорити.

— Що на новому місці може приснитися наречений? — нервово сміюся, згадуючи свій сон.