Глава 6 "Зранку все інакше"

Каміла

Він виходить, а я так і стою з сумкою в руці. Роздивляюся велику та простору кімнату. З дорогими меблями та текстилем. Нестерпно хочеться вмитися, тому відчиняю двері й прислухаюся. Тиша…

Проходжу по коридору й знаходжу ванну кімнату. Заходжу, зачиняюся й першою чергою дивлюся на себе у дзеркало. Ох і жахіття! Туш розпливлася по всьому обличчю, виглядаю, як замучена панда. Швидко вмиваюся, душ прийняти не наважуюся. Повертаюся у кімнату, знаходжу у сумці спортивні штани та футболку й переодягаюся.

Вимикаю світло та лягаю на широке ліжко. Та я навіть очей не зможу заплющити. Як можна спати у чужій квартирі, на чужому ліжку й з чужим чоловіком за стіною? Та тільки-но моя голова торкається подушки — я провалююся в сон.

Уві сні бачу темну воду та широку спину незнайомця. Він йде попереду, а я швидко крокую за ним. А коли обертається — розсіюється наче туман.

Різко розплющую очі й кілька секунд пригадую, де знаходжуся. Надворі ще темно. Підводжуся та шукаю телефон. На екрані четверта година ранку, за вікном тільки починає сіріти. Застигаю, дивлячись на краєвид з вікна, милуюся ранковим парком в тумані. Потім одягаю джинси та светр, кидаю речі у сумку й поспішаю на вихід. Прислухаюся, чи не прокинувся господар. У квартирі повна тиша. Повертаю ручку й виходжу. Не хочу ставити себе у незручне положення, тому просто йду. На виході затримуюсь, знаходжу в сумці блокнот та ручку і просто пишу «Дякую». Вириваю аркуш й лишаю на тумбочці. Не можу просто так піти й не подякувати. Швидко одягаюся й розібравшись з замком, покидаю квартиру незнайомця.

Те, що я знаю його ім’я не значить, що ми знайомі. Хоча, мушу визнати, що він вчинив благородно. Побачив дівчину в розпачі, допоміг й запросив у свій дім переночувати. Такі чоловіки гідні поваги. Звісно, по тому як він говорить можна зрозуміти, що він своїм характером любить підкоряти, та мені з ним не жити. Спускаюся на ліфті, киваю консьєржеві й виходжу в ранкову сирість. Щільніше закутуюсь у пальто й мчу до зупинки.

Знаю, що рано заявлюся до Наталі, та мені потрібно привести себе до ладу. А потім різко зупиняюся від думки, яка так влучно нагадала про себе. Юрій сьогодні має бути на чергуванні, можу спокійно повернутися до квартири, нормально зібрати свої речі й вирішити, що робити далі. Тому, без роздумів, знов йду через парк та сідаю на маршрутку. Багатенько ж я вчора пройшла, і навіть не помітила.

Як я й думала, вдома тиша. Пакети, які я вчора принесла так і лежать на підлозі. Нехай що хоче з ними те і робить. Сьогодні моя розгубленість та відчай змінилися гнівом. Людина, якій я так довіряла, просто розтоптала все гарне, що у нас було. Стрибав у ліжко до коханки, а після того дивився мені в очі. Підло! Низько! Огидно! Сьогодні вже зважено починаю збирати свої речі, але спершу випиваю чашку кави та з’їдаю бутерброд. Шлунок після вчорашнього голодування просто шокований.

Обдивляюся квартиру. Так, різниця просто кардинальна. Між цією квартирою і тією, в якій я ночувала величезна прірва. Цей Матвій дуже заможна людина. Але, як виявилося, не всі багаті люди жадні, вперше сама в цьому переконалася.

Знаходжу валізу, в яку складаю всі свої речі. Забираю всі, навіть літні. Більше не маю наміру сюди повертатись, жити зі зрадником не хочу і не буду. На кухні навіть пакую свою чашку й декілька тарілок. Мені потрібно десь жити, мати найнеобхідніші речі. Ми все купували разом, тому маю повне право на половину. З конверта теж беру свою частину грошей. Навіть легше стає, що у нас немає спільної нерухомості. Не потрібно все це ділити, розлучення можна отримати дуже швидко.

З вікна дивлюся на перехожих, люди прогулюються у вихідний. Відчуваю себе зайвою у цьому великому місті. Якщо подумати, то мене тут нічого більше не тримає. Вдома я теж зможу працювати вчителем, прокидатися, дивлячись на море, та проводжати сонце, сидячи на балконі. Залишається допрацювати два місяці до літніх канікул і звільнитися. Відчути свободу й повернутися додому. Гадаю, за два місяці нас розлучать.

Від роздумів відриває телефонний дзвінок. Поспішаю у коридор і знову бачу фото Юри, відхиляю виклик, тяжко зітхнувши. Дивно, але сліз більше немає. Наче вчорашній дощ забрав їх з собою. Час зателефонувати Наталі. Колись вона говорила, що її колега здає квартиру. Можливо мені пощастить? Декілька секунд налаштовуюсь на розмову, а потім набираю її номер.

— Привіт, — чую радісний голос подруги.

— Привіт, Наташ, — не знаю, як почати розмову.

— Ти сьогодні рання. Невже не хочеться відпочити після скажено важкого тижня? Я он і досі в ліжку. Донька каву принесла, — сміється. — Уявляєш?

— Вона в тебе молодчинка, — усміхаюсь, згадавши її Златку. — Тут така справа, — тягну до останнього. — Пам’ятаєш ти мені говорила, що твоя колега здає квартиру?

— Так, — говорить подруга. — А що сталося? Ви надумали переїхати ближче до твоєї роботи?

— Е… Так. Мені потрібне житло. Одній, — додаю тихо.

— Тобто? — насторожується подруга. — Як це одній? Каміло, що сталося? Ви посварилися?

— Як тобі сказати? Я застала Юру з Аллою. У ліжку, — кажу і чую зойк подруги.

— З Аллою тією, що була у нього на дні народженні з чоловіком? — уточнює Наташа.

— Так, з нею, — кажу й зиркаю на те саме ліжко. — Вчора після роботи, — ось і сльози. А я думала їх не буде. Не витримую і схлипую.

— А де ти ночувала? — голосно питає подруга. Чую як хряпають дверцята. Впевнена, що вона вже збирається до мене.

— Довго розповідати. То як з житлом? Тут я не можу залишатися.

— Я зараз приїду.

— Ні, не потрібно. Я зібрала речі й сама до тебе приїду. Запитаєш щодо житла?

— Вже набираю. Чекаю тебе, — запевняє подруга й вимикається. Проходжу по квартирі, перевіряючи чи все забрала. Одяг, ноутбук, особисті речі, деякий посуд — все помістилося у велику валізу і сумку трохи менше. Викликаю таксі, і спускаюся вниз. Мені не шкода покидати квартиру, бо вона так і не стала для мене домівкою.