Глава 5 "Чудовий день"

Матвій

Якийсь фарт просто! Не день, а суцільний успіх! Розцілувати готовий Артура — мого друга та адвоката за сумісництвом. Він явно на своєму місці. Я й раніше знав, що він найкращий, справжня акула, але сьогодні впевнився остаточно. Шість місяців тяганини, купа скандалів та вимог нарешті позаду. Останній підпис поставлено. Я тепер холостяк! Аж не віриться, що все закінчилося. Стільки вона потріпала мені нервів. Довелося розщедритися й запропонувати більше, ніж збирався, та відчуття свободи й полегшення того варті на сто відсотків.

— Чому либу тягнеш? — підходить Артур, сам задоволений.

— Пропоную відзначити, — усміхаюся й тисну йому руку.

— Навіть не мрій філонити. Звісно, відзначити! Вона й мені потріпала купу нервів, — хмикає Артур, прямуючи на вулицю.

Виходжу з будівлі й з насолодою вдихаю солодкий запах свободи. Нарешті! Це ж треба було так вляпатися, щоб через три роки вимагати розлучення. Більше нізащо не ступлю на стежину сімейного життя. Досить оцього вигаданого кохання, «міцної й щасливої» родини, де жінка навіть дітей не хоче. Все це за бажанням можна, без проблем, купити. Але мені не скоро закортить. Повівся дурень на зовнішність красуні моделі, а отримав мінус на рахунку. Ну, добре! Досить вже про погане. Вечір обіцяє бути вдалим, розгладить напругу дня та подарує довгоочікуваний спокій.

Авто відганяю додому й на таксі їду до ресторану. Друг вже чекає за нашим столиком. Ми часто тут обідаємо, у перерві між шаленим ритмом. Тут готують просто неперевершені морепродукти. Обожнюю креветки, і байдуже за рецептом якої кухні вони приготовані. До смачних делікатесів так і проситься елітний алкоголь. Спочатку просто мовчки їмо, потім коротко обговорюємо засідання і нарешті моє розлучення відходить на задній план.

З Артуром ми дружимо років дванадцять. Коли я тільки-но започатковував свій бізнес і мав невелику фірму, потрібна була консультація юриста. Мені порадили до нього звернутися. Відтоді можу похвастатися другом.

— Щось ти сьогодні невеселий, — каже Артур й уважно до мене придивляється.

— Помиляєшся, співати кортить. Та вимотали мене ці засідання зі скандалами.

— Так. Вибач, але твоя колишня ще те стерво, — киває друг і робить ковток віскі. — Хороше віскі, — зриває з язика фразу.

— Замовлю собі додому, — підзиваю офіціанта. — Маю повне право святкувати скільки влізе.

— З холостяка в алкоголіки? — сміється друг. — Може в клуб гайнемо? Згадаємо молодість. Ти ж тепер вільний, як вітер.

— Гайнемо, та не сьогодні. Завтра маю бути бадьорим на перемовинах. Тепер маю заробити те, що втратив.

— О, тобі ще й жалітися, — підколює мене.

— Жалітися немає чого, а от надолужити не завадить.

— Старий жук, — знов сміється. — Все прораховуєш, завжди в виграші.

— Ти теж далеко не відстав, — підіймаю склянку. — Дякую, друже. Ти мені дуже допоміг.

— Звертайся, — жартує він.

— О, ні! Будеш свідком, більше я на таку дурню, як одруження не поведуся.

Прощаємося з другом біля ресторану. Він сідає в таксі, а я вирішую пройтися парком. Скільки ж років я в ньому не був? Дощ не заважає мені насолоджуватися прогулянкою. П’ятнадцять хвилин і я буду вдома. Роблю ковток з пляшки та відчуваю повне задоволення. У парку нікого. Звісно, хто захоче гуляти під таку погоду?

Краєм ока помічаю на містку одиноку фігуру. Дивно. Не можу розібрати, що там робиться. Підходжу ближче й бачу як дівчина надто сильно перехилилася через поруччя. Що там можна побачити в таку темноту? Не розумію, чому не світяться ліхтарі? Ось вона нахиляється ще нижче і я не витримую. Підскакую й хапаю її за руку. Не вистачало в такий радісний для мене день, стати свідком самогубства. Дівчина перелякано кліпає очима й не може нічого сказати.

— Збожеволіла? — суворо питаю й стискаю її руку. Спокою, як не бувало. Злість набирає обертів. Як можна бути такою дурепою? Ніщо не варте того, щоб кидатися у ставок, чи ще кудись. По обличчю бачу, що плакала. Під очима темні кола.

— Щ-що ви собі дозволяєте? Відпустіть, — пищить, як мишка. Скільки їй? Виглядає зовсім молодо. Що ж змушує їх йти на такий крок?

Лякаю її божевільнею й тягну на вихід з парку. Де вона тільки мені взялася? Весь настрій зіпсувала. Вона ще й з сумкою. Вигнали її чи що? Дощові краплі неприємно потрапляють за комір. Ідея прогулянки вже не здається такою вдалою. Дівчина йде за мною й щось буркоче під носа. Ти бачиш, ще й обурюється. Смілива яка. Бачу, що боїться мене, але намагається протистояти.

На переході беру її за руку. Хтозна, що вона собі надумає. Маленька холодна долонька тоне в моїй. Вона зіщулюється й прямує до зупинки. На питання, куди їй їхати, не відповідає. Закрадається думка, що немає куди.

У ході розмови приходжу до висновку, що вона нормальна. Не психічно хвора, чи під якимись препаратами. Говорить чітко й зважено. Але ображено. Коли на екрані висвітилося те фото, вона розгубилася і з такою силою натиснула на відбій, що я думав екран не витримає і трісне. Тепер все ясно. Посварилася з чоловіком. І через це кидатися з моста? Хоча, можу бути неправим. Можливо, просто стояла.

Слова про кохання ледь не змушують сміятися. Так серйозно про це говорить, що все ж стримуюся. Вона й справді в це вірить? Та купити можна все! Хочеш кохання, хочеш щирість. Вибирай що завгодно, було б бажання. А вона така наївна, що аж не віриться. Невже залишилися ще такі жінки? Чи це гра? В чому, а в таких іграх жінкам немає рівних.

Сидить визирає маршрутку, а я роздивляюся її. Одягнена скромно, але їй личить. Темна спідниця до коліна, чоботи на невисоких підборах, пальто. Волосся світле розтріпалося й намокло. Хоч віскі й зігріває, надворі не літо. Гадаю вона змерзла, бо я не проти потрапити додому. Але що робити з нею?

Не хочу тиснути, щоб знову не розридалася. Після слів про коханку чоловіка розумію, що йти їй нема куди. Рішення приходить миттєво, хоча це зовсім не у моєму стилі. Зазвичай до мене додому заходять тільки близькі люди. Чужакам там не місце. Але вибору немає. Не знаю чому, та не можу кинути її тут. Одинока та налякана жінка навіть моє серце зачіпає.