Глава 4 "Незнайомець"

Каміла

— Ніхто не просив до мене чіплятися, — розлючено відповідаю. — Йдіть куди йшли, — щільніше закутуюсь у пальто й заплющую очі. Як болить голова. Здається, зараз вибухне від шквалу думок.

Пальто мокре, волосся теж. Краще б парасолю вхопила замість сумки з речами. Мені навіть ночувати немає де, зате повна сумка одягу. От дурепа. Хоча... В такій ситуації, мабуть, кожен не знав би що робити. Зуби починають цокотіти, бо страшенно змерзла. Чому він тут сидить? Нехай вже йде, мені потрібно думати, що робити далі.

— В тебе є телефон? Я викличу таксі, — простягає до мене долоню.

— Так, — починаю копошитися у сумці, і в цю саму мить гаджет оживає веселою мелодією. Дивлюся на екран і серце стискається від болю. Бачу перед собою фото, де ми разом з Юрою. Він цілує мене в щоку, а я роблю селфі. Завмираю, дивлячись на минуле й поняття не маю, що чекає попереду. Виринаю з роздумів й відхиляю виклик. Мовчки передаю телефон чоловікові й відвертаюся.

— Куди тобі їхати? — запитує мене, а я гірко всміхаюся. Додому мені дорога. До мого рідного, затишного Бердянська.

— Нікуди. Я почекаю на маршрутку й напрошуся до подруги на ніч.

— Он воно що? — спостерігаю краєм ока, як робить ковток з пляшки, а потім простягає її мені. — Тримай.

— Я не п’ю таку гидоту, — хитаю головою.

— Це хороше віскі. Випий, бо холодно. Не знаю, як ти, а я змерз.

— То йдіть собі, — кажу й беру пляшку до рук. Протираю горличко, на що чоловік голосно хмикає.

Підношу до губ й обережно роблю маленький ковток. Пекуча рідина пропалює горло, стримуюся, щоб не закашляти. Віддаю йому пляшку й забираю свій телефон. Він знову робить ковток і мовчить. Сидимо удвох на зупинці, навколо жодної живої душі. Навіть автомобілів майже немає. Дощ знов зарядив з новою силою й активно барабанить по критій зупинці. Вперше в житті я не знаю як вчинити.

Сумніваюся, що маршрутка сьогодні буде. Вже пізно. Точно знаю лише одне — у квартиру не повернуся. Там все пропахло зрадою та чужою жінкою. Чоловік знов передає пляшку, мовчки беру її й роблю пристойний ковток. Глибоко вдихаю повітря, щоб не закашлятися.

— А яке свято? День народження? — питаю, щоб хоч якось розвіяти тишу.

— Угу, майже, — п’є з пляшки. — Сьогодні народився холостяк. Здихався колишньої відьми.

— Бідна жінка. Уявляю, як вона себе почуває, — в мені просипається злість від його слів.

— О, ні! — сміється він. У нього дуже приємний голос. Тільки коли говорить грубо, цього не помітно. — Вона залишилася у виграші. Непогано так почистила мої кишені. Поки вона знайде нову жертву, вистачить з головою.

— То ви постраждала сторона? — хмикаю, бо не вірю його словам.

— Теж не вгадала. Я ладен був співати, поки не зустрів одну божевільну, яка збиралася купатися у ставку.

— Я не збиралася кидатися у воду, — обурююся й сама тягнуся до пляшки. Ця штука й справді зігріває.

— От скажи, як представниця жіночої статі, чого вам не вистачає?

— Кому «вам»? Жінкам? Не можу казати за всіх, та було б непогано розпочати з того, чого ви найбільше шкодуєте.

— Дитячий садок, — обриває мене. — Я нічого не шкодував: квартира, автомобіль, салони, гроші, відпочинок на найкращих курортах… — не договорює й знов робить ковток напою.

— Чесності! Було б не погано розпочати з чесності, — забираю у нього пляшку. До чого ти дожилася, Каміло? Сидиш на зупинці й п’єш з горла якийсь самогон з незнайомцем.

— На одній чесності далеко не заїдеш, — відповідає, обпершись ліктями на коліна. Переводжу на нього погляд, тьмяне світло ліхтарів дозволяє розгледіти трохи більше ніж в парку. Темне волосся, широкі плечі, гарно й стильно одягнений, на руці годинник. І чому він тільки тут сидить? Повертаю голову в інший бік, в надії розгледіти маршрутку. Впевнена, що вона вже не приїде. Що ж робити?

— Кому як, — гірко зітхаю.

— Будеш сперечатися? — повертає голову й вперше дивиться прямо в очі. У нього гарне обличчя з правильними рисами. Не можу оцінити його вік, та точно за тридцять. Має вигляд впевненого у собі чоловіка.

— Навіть не думала. Це марно. У нас з вами зовсім різні поняття про почуття. Противагою вашим автомобілям та курортам є давно забуті поняття вірності, чесності та щирого кохання. Не за щось, а просто за те, що він поряд. Кохання не купиш ні за які гроші. Розумію, що люди зараз себе добровільно продають, але ні. Справжнє почуття не купити.

— Хочеш сказати, що готова жити у конурці, без засобів для існування, лише з коханим? Це смішно.

— Комусь з нашої компанії має бути весело, — знов роблю ковток. Подумки починаю рахувати скільки грошей в моєму гаманці, щоб вистачило на таксі до Наталі. Не знаю як заявлюся серед ночі в такому вигляді до них, та виходу не маю. Не можу ж я ночувати тут. Картка повністю порожня, заробітна плата лише через тиждень. Сімейний бюджет в нас спільний і лежить у конверті на кухні. Гроші з гаманця я витратила на святкову вечерю й залишила голубкам усі пакунки.

— І де ж він, цей щасливчик? — питає й підводиться.

— Вдома з коханкою, — кажу чесно. А що приховувати? Чомусь я впевнена, що він зовсім не дурень.

— Ходімо, — говорить, ніяк не відреагувавши на мої слова. Ще чого! Мені вистачило на сьогодні неприємностей. — Поки ми тут сидимо жодної маршрутки не було. Вмовляти не буду, — суворо кидає, коли бачить, що я не реагую. — Не думаю, що твоя подруга прийде в захват від гості о такій порі, — дивиться на годинника, потім підіймає очі до неба.

У світлі ліхтаря дощові краплі, що падають на його обличчя, здаються яскравими блискітками. Я на декілька секунд зависаю, дивлячись на нього, а потім теж підводжуся. Беру у руку сумку, чоловік простягає руку й забирає її. Не знаю, чим керуюся, але покірно йду за ним. У голові хаос, мені холодно й тужливо, у грудях величезна діра від образи. Вона ниє, постійно нагадуючи про те, що сталося.

Ніколи у житті не приймала таких необміркованих рішень. Йду з незнайомцем у невідомому напрямку. Та мозок відмовляється приймати нову інформацію, він втомився від стресів за сьогодні. Відчуваю себе повністю виснаженою, як морально, так і фізично. Таке відчуття, що тягну за собою багатокілограмову ношу. Хочу додому… Прокинутися зранку, сісти на потяг чи автобус й опинитися вдома. У рідних стінах з найкращим у світі пейзажем за вікном. Відчути незрівнянний аромат моря й скинути з душі весь бруд.