Глава 3 "Подарунок"

Каміла

— Юро, ти вдома? — кричу й чую у відповідь гуркіт. Він вискакує зі спальні й перелякано дивиться на мене.

— Т…ти чому так рано? — озирається назад до кімнати і я все одразу розумію. Всередині щось обривається і боляче стискається в районі серця. Руки й ноги німіють, а в голові починає шуміти.

Перед очима мелькають мої спроби врятувати шлюб, а все вже було втрачено ще пів року тому. Яка ж я дурепа. Мовчки проходжу повз нього й бачу у кімнаті його медсестру Аллу. Яка іронія, точно як в якомусь фільмі. Все до неможливості банально, що аж смішно. З мене виривається короткий нервовий сміх. Алла напіводягнена, сидить на ліжку й не дивиться на мене, відвертає очі. Звісно, вони не очікували, що я повернуся, не розрахували час. Одразу згадався її чоловік, добрий та простодушний Анатолій. Цікаво, чи підозрює він свою кохану у зраді?

— Я піду, — вона підводиться й обгортається ковдрою. Моєю ковдрою.

— Немає потреби, — кидаю з презирством. Як огидно, в горлі клубок від непролитих сліз. Та істерику я влаштовувати не збираюся. Відвойовувати немає чого. Він зробив свій вибір. Тільки чому так підло?

— Міло, ти все неправильно зрозуміла, — чую за спиною голос чоловіка.

— Припини, — глухо промовляю. — Це не дешева мелодрама, де зійде таке виправдання. Тут не потрібні слова, все прекрасно видно, — розвертаюся й відкриваю шафу. У голові гуде, але я впевнено хапаю сумку й тремтячими руками починаю скидати в неї свої речі. Навіть не дивлюся, що беру. Мозок відмовляється думати, просто наповнюю її одягом та прямую на вихід. Юра мовчки йде за мною, мовчить. А що він може сказати? Тут навіть не вигадаєш нічого.

— Поговорімо, — не витримує, коли хапаюся за ручку дверей.

— Поговоримо в суді, — відчиняю двері й злітаю з другого поверху надвір. Прохолодне повітря не додає ясності думкам, на очі навертаються сльози, і тільки шок не дозволяє їм пролитися.

Образа заповнює душу, хочеться впасти прямо тут на коліна й голосно кричати від болю, що розростається всередині. Та я йду. Не знаю куди й навіщо, але вперто продовжую свій шлях, наче від цього залежить моє життя. Переходжу дорогу й прямую через парк. Чому він це зробив? За що? Пів року билася в зачинені двері, в надії повернути теплі стосунки. Чому не поговорити відверто? Люди розлучаються, таке трапляється на кожному кроці, але ж так підло… Знищити й розтоптати довіру людини, яка кохала й вірила…

Знов почав мрячити дощ, та для мене він рятівний. Не видно де сльози, а де дощові краплі. З глибини душі вриваються тяжкі схлипи, серце рветься на частини від образи. Йду, неначе у дурмані. Надворі повністю стемніло, дощ розлякав усіх перехожих, а мені байдуже. Не хочу відчувати болю, думати про те що сталося.

Перед очима все моє подружнє життя, як на долоні. Стільки сліз, відчаю, надії та все марно. Я хотіла сім’ю, щасливу і дружню, а отримала самотність. Немає на кого покластися, я нікому не потрібна, ніхто не плакатиме, якщо мене не стане. Одразу згадується мама, перед очима стривожене обличчя. Ридаю вже вголос, намагаючись відчути полегшення. Хто там казав, що після сліз стає легше? Аж ніяк! Дурні думки атакують мозок, але я такого ніколи не зроблю. Не змушу страждати свою рідну людину, вона виховувала не для такої долі.

Переходячи місток, нахиляюся та дивлюся на темну воду ставка. Навколо жодної душі, лише дощ барабанить по асфальту, вистукуючи тривожну весняну мелодію. Нахиляюся ще нижче, наче хочу поділитися своїм болем, вирвати його з серця й кинути на дно глибокої водойми. З тривогою й відчаєм вглядаюся, та бачу перед собою лише темноту.

— Ти що твориш, навіжена? — чую гучний крик біля себе. Мене хтось боляче хапає за руку й відтягує від поруччя. Й пікнути не встигаю, як наді мною нависає високий чоловік, перелякано на нього витріщаюся, не в змозі вимовити й слова. — Збожеволіла? — каже грубо й знов смикає за руку.

— Щ-що ви собі дозволяєте? Відпустіть, — починаю протестувати, бо він надто сильно стискає руку.

— Я зараз викличу тобі швидку, — гарчить на мене, та хватку послаблює. — Нехай забирають у божевільню, — кидає недбало й тягне з моста.

— Відпустіть негайно, — просипається мій голос.

— І ти побіжиш кидатися з моста? Перелякана, — обзиває мене й не зупиняючись, тягне далі.

— Та хто вам таке сказав?! — вигукую і з силою намагаюся висмикнути свою руку, попри біль.

— А що ти там робила? Рибу ловила? — знов хапає мене, притискаючи до себе й зазираючи у вічі.

Надворі темно, дощ й не думає зупинятися, навколо жодної душі. А я поряд з якимось божевільним. Всередині починає наростати паніка, від нього пахне парфумами та алкоголем. Переводжу очі вниз і бачу у його руці пляшку. Чудово! Алкоголік якийсь причепився! За що? У мене на чолі написано, що я невдаха? Хоча по вигляду не скажеш, одягнений наче пристойно. Поки я хаотично розмірковую, як від нього відчепитися, він починає мене тягнути далі.

— Речі! Там мої речі! — вигукую й щосили намагаюся зупинити його.

— Планувала забрати з собою? Скажу по секрету, туди з валізами не приймають, — підіймає очі до неба, а я нарешті розумію, що він подумав.

— Що? Ні! Ви не так зрозуміли. Я не збиралася стрибати, — починаю заперечувати, та він не слухає. Прямує назад, щоб забрати мою сумку. Вона так і стоїть одиноко на мосту.

— Цирк якийсь! Слухайте, це вже не смішно. Відпустіть мене та віддайте мої речі. Мене чекають вдома, — намагаюся говорити спокійно, щоб не викликати агресію.

— Смішно було, коли ти висіла головою вниз, — хмикає й закидає на плече мою сумку. Знову тягне на вихід з парку. З мене виривається нервовий сміх. Одразу перед очима проносяться кримінальні новини, як крадуть людей на органи. Я починаю роззиратися на всі боки в пошуках людей. Та в парку тільки дощ і я з цим божевільним.

— Послухайте, мене справді чекають, — додаю впевненості голосу, щоб нарешті його переконати.