Глава 2 "Втрачена надія"

Каміла

Дзвінок після останнього уроку дарує неабияке задоволення. Хочеться підскочити, і разом з дітьми бігти додому. Нарешті вихідні, можна з насолодою виспатися, випити неквапом чашку кави, приготувати щось смачне, а ввечері передивитися улюблений фільм. А головне — жодного шуму й криків.

— Каміло Едуардівно, — гукає мене завучка, коли я впевнено крокую на вихід з будівлі.

— Так? — розвертаюся, бо ігнорувати не вийде.

— У нас через два тижні заплановане відкриття басейну після ремонту, — підходить до мене ближче.

— Так, я знаю, — спокійно відповідаю. Вона про це відкриття вже три місяці говорить на нарадах.

— Потрібно підготувати на святкову частину віршики для дітей. На відкритті будуть присутні спонсори, тому все має бути злагоджено, — говорить з натиском, натякаючи на важливість заходу.

— Добре, я вас зрозуміла, — відповідаю стримано, бо діватися нікуди. Доведеться шукати вірші сьогодні ввечері, щоб діти встигли їх вивчити.

— Гарних вихідних, — усміхається вона, а я нарешті можу йти.

Як і планувала, поспішаю до Наталі в клініку. Вона знайшла для мене містечко в кінці робочого дня. Добре, що клініка недалеко, тому маю можливість прогулятися на свіжому повітрі, поки дощ припинився. Стукаю у двері кабінету та зазираю всередину.

— Привіт, можна?

— О, квіточко, ти швидко, — говорить подруга, усміхаючись. — Проходь.

— Я поспішала, — відповідаю, знімаючи пальто. — Хочу прийти додому раніше й зробити Юрі сюрприз у вигляді святкової вечері. Навіть невеличкий подарунок купила — електронну сигарету.

— Ого! З якого дива такі дарунки? Якщо не помиляюся, він повертається раніше. Чому б йому не приготувати вечерю дружині? — говорить подруга.

— Річниця нашого знайомства, — відповідаю, проходячи з нею за ширму. Не зважаючи на те, що Наталя нас сама ж і познайомила, та симпатією до мого благовірного не палає. 

Бачу по обличчю подруги, що навідалась я марно. Вона мовчить, та я вже все зрозуміла. Одягаюся та виходжу з-за ширми. Сідаю навпроти, поки вона щось записує у картці. Не витримую й першою порушую тишу:

— Я все зрозуміла, можеш не перейматися, як повідомити.

— Каміло, я говорила тобі про ті гормональні пігулки? Не знаю навіщо їх тобі прописав репродуктолог, та тепер у тебе просто збій циклу. Взагалі не розумію, навіщо Юра потягнув тебе до того лікаря, якщо сам не збирався перевірятися, — починає заводитися подруга.

— Він говорив, що перевірявся, — стаю на захист чоловіка.

— Ти бачила результат на папері? — вкотре запитує подруга.

— Ні. Пропонуєш не довіряти власному чоловікові?

— Пропоную не пити гидоту, яка тільки шкодить, — обурюється подруга, стурбовано дивлячись на мене своїми зеленими очима. Коли вона гнівається чи хвилюється її сіро-зелені очі стають кольору соковитої зелені.

— Значить і цього разу ні, — зітхаю. — Шкода, я була майже впевненою.

У подруги не знаходиться слів, вона лише засмучено хитає головою.

— Як робота? — цікавиться, віддаючи мені картку.

— Як завжди. Шалений день.

— Каміло, ти у постійному стресі. Постійно кудись біжиш, поспішаєш, не маючи часу на себе. Потрібно відпочити, зупинитися й вдихнути повітря на повні груди. Я напишу тобі назву вітамінів, вони точно не завадять у весняний період для ослабленого організму.

— Не уявляєш як я втомилася від усього цього. Мені вже сняться ті обстеження й невтішні результати.

За п’ять років шлюбу чотири з них я бігаю від клініки до клініки, в надії зрозуміти причину чому у нас досі немає малюка. Чоловік особливо не переймається цією проблемою. Вважає, що все станеться, коли потрібно. Та мені чомусь здається, що у нього немає шаленого бажання ставати батьком. Можливо, просто себе накручую, не знаю. На мою заяву, що потрібно йти разом, категорично відмовляється та гнівається. А одного разу, після чергової сварки, повідомив, що здав усі необхідні аналізи і з його здоров’ям все добре. Відтоді відчуваю провину. Мені здається, він вважає мене винною у тому, що досі у родині немає поповнення.

Подруга прекрасно все розуміє, хвилюється за мене, намагається запевнити, що все буде добре. Що і на моїй вулиці колись наступить свято. Та, на жаль, нічим допомогти не може.
Прощаюся з Наталею та поспішаю на маршрутку. На годиннику майже шоста година і починає темніти.

Чи сумно мені? Так. Невимовно… Сподівалася влаштувати Юрі найкращий подарунок, який тільки може бути. Та, на жаль… Якщо знову почну себе жаліти, не витримаю й розридаюся прямо на вулиці.

Виходить, подарунком буде тільки електронна сигарета, яка лежить у сумці. Натяк на те, що час закінчувати з палінням. Тільки лікар інфекціоніст Юрій Власов чомусь цього не розуміє. А про візит до Наталі краще змовчу, не хочу псувати романтичний вечір.

Забігаю до супермаркету й гарячково міркую, що ж такого приготувати, щоб швидко і смачно. У підсумку купую шампанське й вирішую замовити суші, щоб не витрачати пів вечора на кухні. Через двадцять хвилин підходжу до під’їзду. Невже шалений день минув і я зараз опинюся у затишку квартири? Було б добре, якби своєї, та що маємо... У чоловіка в пріоритеті стоїть автомобіль, а я приймаю його вибір. Насправді я відчуваю провину, що не погодилася продати квартиру у Бердянську, щоб було легше зібрати потрібну суму. Але тут діло не в жадності, а в пам’яті. Це єдине, що лишилося від мого дитинства. Вона безцінна для мене, там живуть спогади, з вікна видно море та народження нового дня. Не можу я її продати.

З під’їзду виходить жіночка з песиком й притримує для мене двері.

— Ой, дякую, — поспішаю зі своїми пакунками. Підіймаюся на другий поверх й відчиняю двері. У квартирі тиша, наче нікого немає вдома. Декілька секунд стою у роздумах, а потім помічаю на поличці для взуття жіночі чоботи.