Глава 1 "Новий день"

Жінкам, які набагато сильніші, ніж вони самі думають.

Шкода, що ми не можемо повернутися у минуле й виправити свої помилки. Чи повернутися, щоб ще один разочок, хоч на хвильку, побачити тих, кого вже немає поряд. Змінити думку, вчинок й хід подій усього подальшого життя.

Чим старші ми стаємо, тим частіше виникають думки про правильність своїх вчинків. Хтось усе життя намагається бути добрим для всіх, допомагати й підтримувати, а натомість багато разів отримує ножа у спину. Встає й обіцяє собі, що більше ніколи не дозволить себе так принизити. А потім… Потім знову спішить на допомогу, забувши про свою ж обіцянку. А хтось любить тільки себе, не цінує й не звертає уваги на почуття інших. Вважає себе незамінним, найкращим та найрозумнішим. Та десь глибоко в душі ця людина дуже нещасна й беззахисна. Бо, як виявилося, проявляти почуття можуть тільки сильні духом. Кохання, щирість, ніжність, вірність, дружба та чесність — почуття, які вимагають сміливості.

Нехай  у кожного буде сміливість визнати свою помилку й попросити пробачення, щирість, щоб бути справжнім другом, чесність завжди говорити правду, ніжність та вірність, щоб дарувати їх коханим. Нехай кохання панує у ваших сім’ях, даруючи незабутні, яскраві миті.

Каміла

Будильник дзвонить, як завжди, невчасно. Я наче тільки заснула, а вже час вставати. Як же не хочеться вилазити з-під теплої ковдри й збиратися на роботу. Особливо, якщо це п’ятниця. Попереду вихідні, але потрібно ще відпрацювати довгий, насичений день. Знаходжу капці й плетусь на кухню. Опалення давно вимкнули, після теплого ліжка зіщулююсь від прохолоди у квартирі. Щоб не дражнити очі яскравим світлом, у напівтемряві ставлю чайник й засипаю каву у дві чашки.

Потім підходжу до вікна й дивлюся на безрадісну погоду за вікном. Вже чотири дні йдуть дощі, і сподіватися, що сьогодні небо проясниться не доводиться. Сирість заполонила кожен куточок, пробралася під шкіру та оселилася в душі. Весна виявилася прохолодною. Спостерігаю, як перехожі вже поспішають у справах. О котрій же вони прокидаються? Тримають у руках парасолі й підбігають, щоб встигнути на маршрутку, що вже від’їжджає.

Почула, що чоловік теж прокинувся та пройшов до ванної кімнати. Цікаво, чи згадає він про наше невеличке свято? Це, звісно, не річниця весілля, та все ж в цей день ми познайомилися. Тільки сім років тому весна була лагіднішою. А може, я тоді була іншою? Не було такого безрадісного настрою, проблем, що постійно нагадують про себе. Куди зникла моя життєрадісність та оптимізм?

Каву п’ємо майже у повній мовчанці. У Юри зранку завжди поганий настрій, тому я звикла. Ковтаю свою порцію бадьорості й біжу збиратися на роботу. Чищу зуби, приймаю душ, швиденько одягаюся й закручую своє світле волосся у гульку. Так зручніше, бо за цілий день тільки ця зачіска витримує мої кілометражі. Роблю легкий, майже непомітний макіяж, складаю сумку та поспішаю одягати пальто.

На виході затримуюся, спостерігаю, як Юра неквапом смакує кавою й переглядає щось у телефоні. Ранковий ритуал, якщо він не на чергуванні у лікарні.

— Ти о котрій сьогодні повернешся? — запитую й застібаю ґудзики на пальто.

— О третій буду вдома, — відповідає, не дивлячись на мене.

— Я буду пізніше, забіжу до Наталі.

— Знову? — підіймає на мене погляд.

— Ти ж знаєш, я завжди маю надію.

— Угу, — киває, відвертаючись.

— Добре, я побігла, — кажу і, не очікуючи відповіді, виходжу за двері.

Останні пів року таке спілкування норма. Ми віддаляємося одне від одного і всі мої старання налагодити стосунки, не приносять успіху. У нас немає спільних занять, хобі чи захоплень. Ми навіть відпочиваємо окремо. Інколи, озираючись назад, я не можу зрозуміти в який момент наш шлюб, довжиною у п’ять років, почав руйнуватися. Насправді відповідь дуже проста: над почуттями мають працювати двоє. І цим все сказано. Чоловік почуває себе комфортно, а на мої зусилля не звертає жодної уваги.

Та поринути в сумні роздуми і впасти у відчай мені не дає маршрутка, що під’їхала на зупинку. Ось саме в цей момент й починається найвеселіша ранкова частина дня.
Втискаюся останньою й видихаю, що не доведеться чекати наступну, а потім бігти, бо запізнююся. Та в останню мить за мною заходить жіночка й активно підпирає мене так, що й вдихнути важко. І все б нічого та отакі поїздки страшенно вимотують. Заходиш гарно вдягненою, а вилазиш вся пожмакана й з божевільнею на голові. А їхати мені довго, тому маю час сповна насолодитися громадським транспортом. Юра завжди говорить, що потрібно ще трохи потерпіти, а тоді придбаємо автівку, на яку заощаджуємо вже три роки, і будемо їздити з комфортом. Автівка це добре, але я дуже сумніваюся, що він зранку буде мене відвозити на роботу.

— Водію, передайте, будь ласка, решту, — пищу, в надії, що мене почули. Через декілька секунд отримую гроші й спромогаюся навіть запхати їх до кишені пальто. Сумка висить на руці, затиснута з боку чоловіком, вирвати неможливо. Жіночка позаду щось бурчить, та я не слухаю. Її сумка боляче давить мені у спину, заплющую очі й мрію скоріше опинитися на свіжому повітрі.

Тільки-но маршрутка зупиняється на потрібній зупинці, вискакую за жіночкою й обдивляюся свої ноги. Фух! Колготки не порвані. Наталя завжди сміється з мене, що у сумці ношу запасний варіант. А що мені робити? Ходити у школі весь день в порваних, не маю бажання.

Перебігаю дорогу й заходжу на територію школи. Дивлюсь на годинник, до занять лишається двадцять хвилин. На ходу вітаюся з дітьми й заходжу до свого класу. Шум, гам, писк — незмінні звуки перед початком занять та на перерві. Активність малих неможливо вгамувати, як заведені вони гасають по коридору, виплескуючи енергію. Сідаю на стілець й витягаю ноги. Ще тільки ранок, а я вже втомилася. Потрібно купити якісь вітаміни, бо відчуваю себе постійно втомленою.

Дзвенить дзвінок і мій шалений день починається. У цьому ритмі неможливо виділити час на себе. Та я люблю свою роботу, а точніше люблю спілкування з дітьми. Щодо самої роботи, маю купу сумнівів. Інколи шкодую, що забрала документи й не пішла навчатися у медичний.