Розділ 17. Ікло

Бояна

А бодай би тобі кишки закрутило!

Ну це ж треба було нам, щойно відійшли від конюшні, нарватися на якогось переслідувача!

А починалося все аж занадто добре, як я тепер розумію, щоб не завершитися ось такою підлянкою. Після побачення з принцом я спровадила Іногольва, через служницю передала відмову від вечері — посмакую місцевою кухнею у якійсь корчмі, — послалася на втому і зачинилася у себе в покоях. Орися за деякий час проскочила на розвідку і впевнилася, що коридор до свободи вільний, тож я можу вирушати.

Задля безпеки вона все ж провела мене до чорного виходу, а вже там я під прикриттям темряви чкурнула до діри в огорожі. Орися ж тим часом мала повернутися і вийти через центральні ворота, а вже потім приєднатися до мене коло конюшні, бо ж вона ще вдень, поки я нудилася у компанії принца, вивчила тут всі закутки вздовж і впоперек, підтвердивши, що місцина і справді гарна, тому проблем не має бути.

Якби я була забобонна, то точно сказала б, що наврочила! Адже проблеми почалися, варто мені було, побачивши Орисю у тьмяному світлі ліхтаря, вийти їй назустріч.

— Все добре? Пригод не було? — стиха запитала у неї, рушаючи з місця.

— Жодних. Лише вартовий, якого я ще вдень бачила, запитав, чи вже знайшла я собі тут коханця.

Так і хотілося, знаючи, що Орислава у нас по дівчатках, заіржати вголос, проте я лише стримано пирхнула — не варто привертати зайву увагу.

Та все ж ми її привернули, бо вже за кілька кроків я боковим зором побачила темну фігуру, яка ховалася в тіні будівель, проте цілеспрямовано слідувала за нами, не відстаючи, але й не наганяючи.

— Помітила? — тут же озвалася Рися.

— Угу, — я була небагатослівною. І так зрозуміло, про що, чи пак про кого вона питала.

— Що будемо робити? Відірвемося? — запропонувала компаньйонка.

— Ти добре знаєш усі вулички тут? — скептично поцікавилася у неї, на що отримала лише похитування головою. Звісно ж за день вона хоч і встигла все обійти, проте запам’ятати й швидко зорієнтуватися, та ще й у темряві, яка у вузьких провулках буде кромішньою, навряд чи їй вдасться. — А я й поготів! — додала їй.

— То за ріг — і дізнаємося, чого йому треба?

На цю пропозицію я пристала, тож ми звернули у першу ж вуличку, яка відходила від основної та виявилася глухим кутом. Проте нам не було різниці, тікати ми точно не збиралися, за потреби кожна з нас охоче прийняла бій, хоча й не хотілося б аж так наслідити після своєї першої ж вилазки у місто. Ну та побачимо!

— Ти чи я? — знов ледь чутно пошепки озвалася Орися, коли ми зачаїлися у тіні глухої стіни будинку.

У відповідь я лише форкнула, даючи зрозуміти, що ця здобич — моя.

Наготувала кинджал, і, варто нашому переслідувачу було вийти з-за рогу, приставила його до горла. І зрештою змогла роздивитися його, хоч світла у провулку було вкрай недостатньо для цього.

Голова чоловіка необачно була не прикрита відлогою, на відміну від наших. Світла шкіра на овальному обличчі, русяве, у темряві сірувате, коротко підстрижене волосся, світлі — блакитні або ж сірі — очі, прямий рівний ніс, ані довгий, ані короткий, тонкі губи, рівне підборіддя. Більш звичайної, такої, яка в жодному разі не приверне увагу і не запам’ятається, зовнішності я не могла б собі уявити! Однозначно наш переслідувач ховався під магічною личиною, тому й не переймався відлогою, яка привільно вкривала його широкі плечі.

А от за це можна зачепитися! Тому що личина, зазвичай, ховає лише обличчя, статуру ж лишає незмінною.

Фігура скрита плащем, проте одразу видно, що не маленький і якщо й має запаси жиру, то незначні. А поза, натягнутий, як струна, лише додає впевненості, що переді мною не простак. Небезпечний противник, проте цей факт, як і те, що він однозначно ховає зброю у своїй лівій руці, змусив мене відчувати азарт від можливого майбутнього поєдинку. І навіть якщо методи незнайомця будуть нечесними, це все одно принесе мені неймовірне задоволення. Рися ж сьогодні спіймає облизня!

— Хто ти і якого хріна переслідуєш нас? — не стала мастити медом.

І ледь не засміялася, коли побачила, як навіть личина вирячила очі. Що, не чекав, що перед тобою опиниться жінка? Ну, тепер другий акт цієї п’єси: чоловік розслабиться і почне припускатися помилок. І можна брати його тепленьким. Тобто, лишити тепленьким, пристукнути трохи, щоб він свідомість втратив, і йти собі далі у власних справах. Для цього навіть сили докладати не треба: маю при собі ще один артефакт, який невеликим розрядом магічної іскри на деякий час вирубає противника. Але це вже якщо мені зовсім не захочеться помахати зброєю, а такого на моїй пам’яті не траплялося!

Я не вгадала: противник навпаки напружився ще дужче і почав пильно вдивлятися під мою відлогу. От можна подумати, що я сама не скористалася личиною! Що ти там роздивитися хочеш?

Наступні його слова змусили сторопіло позирати на нього вже мене:

— Та от хотів пересвідчитися, що двом прекрасним леді не загрожує небезпека.

Брехня! Така відверта брехня, що мені аж плюватися хотілося. Бо ще секунду тому, до того, як я відкрила рота, він точно був упевнений, що перед ним чоловік. Упізнав? Неможливо, бо у своєму артефакті я впевнена, як у собі самій.