Розділ 16. Кинджал коло шиї

Вальгард

Нарешті мав вільний день, коли принцеси вирушили на екскурсію столицею, а я міг присвятити всього себе нашому з Брінейном розслідуванню. Навіть Бояні завуальовано відмовив у вранішньому тренуванні, хоча насправді дуже хотів схрестити з нею мечі ще раз. Аж занадто мені сподобався поєдинок. І те, як він закінчився, — теж!

Але зараз точно не час про це все згадувати, на мене чекає молодший принц. Йшов і відчував розбрат у прагненнях. З одного боку, хотілося, щоб Стейн був присутнім в Ейновій вежі, щоб вони вправлялися у заклинаннях, а я мав змогу побачитися з братом, поспостерігати, перекинутися парою слів, бо ж від часу мого повернення ми бачилися всього кілька разів і то побіжно. З іншого ж боку, Торстейн міг завадити відвертій розмові з принцом, тому я б волів, аби братика все ж не було.

Справдилося моє друге припущення: Брінейн сидів на самоті за столом, занурившись у якісь незрозумілі мені магічні креслення — як завжди, намагався уговкати свою Іскру, яка важко піддавалася після нападу на нього.

Ейн сьогодні був якийсь збуджений, розхвильований. Здавалося, якби міг, то вже б скочив на ноги і кинувся бігати кімнатою. А так лише совався, не знаходячи собі місця. Я вже подумав, що є якісь зрушення у розслідуванні, проте на моє запитання він лише заперечно похитав головою:

— Ні, жодних проявів, жодних зачіпок! Наче й не було нікого, наче мені те все привиділося.

Принц у розпачі провів рукою по ушкодженій магією щоці, ніби ще раз упевнюючись: ні, не привиділося. Три роки минуло від того часу, проте він і досі не може змиритися зі своїм новим виглядом. Можливо, якби хоч не втратив здатності ходити, йому було б легше, проте усе одразу справляло на нього гнітюче враження. Та ще й без можливості вилікуватися, бо ж ушкодження й були отримані у магічному Джерелі.

От і тепер від майже веселого збудження не лишилося й сліду.

— Тоді чому ти такий розбурханий? — вирішив відвернути його увагу та повернути піднесений настрій, з яким він мене зустрічав. — Щось трапилося?

— Ні! Так… А хай йому! Я не впевнений… — зовсім уже розгублено відповів Ейн. І замовк.

Були б ми десь посеред натовпу, я би й першого питання не поставив, а наступне — і поготів. Смиренно б чекав на відповідь, проте тут і зараз, наодинці, я міг поводитися вільно і не дотримуватися субординації.

— Та кажи вже! Що там? — підстьобнув я його до відвертості.

— Здається… є одна пташечка… ой, дівчина, яку я не лякаю!

Тільки роками тренована витримка допомогла мені не вирячитися у німому здивуванні на принца, коли я почув від нього оте «пташечка». Але вже через те, що він зацікавився дівчиною, у мене відлягло на серці. Отже, він опановує і себе, і свій новий стан, а це не могло не тішити.

— Де ти її здибав? Як ви познайомилися? Хто вона? — не стримався я від купи запитань.

— Я не знаю… — він почав відповідати на останнє. — Компаньйонка однієї з принцес. Хоча… мені не віриться, щось не збігається… — наче сам із собою розмовляв Брінейн. Та зовсім скоро стрепенувся і повернувся до нашої бесіди: — Але ні, Гарде, вибач, проте я не можу поки з тобою поділитися.

Я підняв руки у захисному жесті:

— Не наполягаю! Захочеш поділитися — я завжди поряд, — мовив ледь не ритуальну фразу, якою я завжди намагався підкреслити власну відданість принцам. І додав: — Тільки будь обережним з нею, поки не впевнишся, хто вона, і які має наміри.

Принц пильно зиркнув на мене:

— Думаєш, вона може бути причетною?..

— Гадки не маю, — щиро відповів йому. — Проте зараз і не відкидаю такої можливості.

Брінейн не став ніяк коментувати мою заяву, я розумів, що йому не хотілося вірити моєму припущенню, й сам не бажав би, проте зараз під підозру підпадали ледь не всі. Натомість молодший принц запропонував мені:

— Сходи сьогодні ще раз до міста. Можливо, з’являться ще якісь новини. Адже тут точно не обійшлося без змови, а якщо таємницю знає декілька людей, то є високий шанс, що серед них опиниться той, хто має довгого язика.

— Так, Ейне! Я й сам збирався тобі це пропонувати.

Ось так увечері я й рушив геть із замку. Йти у знайомі місцини не хотілося, за ці три роки там я не дізнався аж нічогісінько, тому сьогодні вирішив змінити маршрут. Безцільно блукав Маахесом, просто роздивляючись довкруг, шукаючи якісь підозріливі компанії чи окремих людей. Надаремно.

Проте так захопився, що вже став планувати, яку екскурсію містом можна запропонувати Її Високості Лії, аби розважити та зацікавити нашою столицею, замість того, щоби займатися своїм безпосереднім завданням. Пройшов повз ту конюшню, яка стояла неподалік королівського саду, саме того місця, де ми з Бояною тренувалися вчорашнім ранком. Усміхнувся, пригадуючи наш поцілунок, і покрокував далі, роздумуючи, чи сподобається Лії ця місцина, і чи варто її сюди приводити.

І ледь не проґавив цікавеньку парочку молодиків, які, прикрившись відлогами просторих плащів і постійно озираючись, крокували вулицею трохи попереду. Зосередившись трохи, пригадав, що бачив, як один з них вийшов від конюшні, а інший уже тупцювався під ліхтарем. Що привернуло мою увагу, так це те, що вони не потисли одне одному руку при зустрічі, як це було у нас заведено. Чужеземці? Вже бачилися, і один з них відходив до конюшні? Чи просто залишили там своїх коней, і по черзі виходили звідтіля?