Розділ 15. Історія Рисів

Бояна

Аби зовсім не здуріти до вечора у чотирьох стінах вирішила все ж дізнатися про всю історію Вальгардового роду. Знати б ще, навіщо це мені стало потрібно? Та все ж скористалася Інгольвом — даремно він мені призначений провожатим чи як? — і змусила його відвести мене до бібліотеки, прикрившись придуманою відмовкою, що мені хочеться перед побаченням з принцом дізнатися якомога більше про його родину та королівство.

Сторопілий вираз на обличчі пана Інгольва ледь не змусив мене іржати, стрималася лише ціною величезних зусиль. Чоловік аж похлинувся, коли почув моє прохання, і тільки якнайкраще відкашлявшись, мовив:

— З радістю проведу вас до бібліотеки, Ваша Високосте! І покажу, де саме можна дізнатися про історію королівського роду.

Бібліотека у Котів була неймовірною! Величезною, світлою, затишною. Окрім нескінченної кількості стелажів, на яких фоліанти розташовувалися за тематикою для кращого пошуку, тут було облаштовано багато зручних та неповторних куточків для читання, як от: кілька зручних м’яких крісел, на випадок, якщо хочеться розслаблено погортати якусь книгу у себе на колінах, столи, більші та менші, з одним чи кількома стільцями довкола них, для усамітнення чи компаній, а ще один широкий диван.

Якби я захоплювалася книгочитанням, мабуть, би аж затрусилася від тієї розкоші, що постала перед моїми очима. І довго блукала би поміж заставлених книгами полиць. Але я прийшла сюди лише з однією метою, тому запитально утупилася на Інгольва. Той метким кроком підійшов до потрібного стелажу і витягнув звідти величезний, товстезний стародрук під назвою «Історія родів Лісового Котячого краю».

Просто в яблучко! Саме те, що мені й потрібно! Як би тепер здихатися провожатого, аби він не заважав мені та не підглядав, про який з родів я читаю.

Насамперед вирішила обрати невеличкий столик коло вікна з лише одним стільцем, тонко натякаючи, що компанія мені не потрібна. Інгольв з поклоном розмістив фоліант переді мною і розгорнув палітурку. Одразу ж на першій сторінці містилися відомості про королівську родину, на що він мені й вказав.

Потім повернувся вже до іншої полиці та з неї приніс мені «Нариси з історії Об’єднаних князівств» — саме так спочатку, після злуки, називався Лісовий Котячий край, про це я вчила ще у юнацтві, та й не забула до сьогодні.

Книга опустилася на краєчок столу, неподалік від першої, яку я вже взялася побіжно переглядати, намагаючись розібратися, де має бути розміщена інформація, що мене цікавить.

— Сподіваюся, цих книг буде вдосталь, аби задовольнити ваш інтерес, Ваша Високосте, — мовив Інгольв. А далі додав так бажане мною: — Якщо на те буде ваша ласка, то я б волів не стояти у вас над душею та заважати своєю присутністю, а полишити вас на самоті.

Я аж поважати його стала дужче за таку метикуватість!

— Так, звісно. Думаю, я впораюся самотужки.

— Раптом вам щось знадобиться, або ви завершите і потрібно буде дістатися до ваших покоїв, просто торкніться ось тут, — він вказав на магічний дзвіночок, — і я отримаю вашого вісника та повернуся.

Ґречно подякувала йому і нарешті лишилася на самоті. Щойно за Інгольвом закрилися двері, як я кинулася перегортати сторінки в пошуках інформації про герцогство Рисів, бо історія королівського роду починалася саме від Брінейна Першого, засновника Об’єднаних князівств». Гортати довго не довелося — Рисі були наступними після Котів. Початок, ледь не від Святої Іскри, мене не надто цікавив, а от той період, коли після Брінейна Першого герцогство очолив його молодший син Торстейн, вивчала вже більш досконало, як і зв’язки, які утворювалися завдяки династичним шлюбам. Проте герцоги не вирізнялися марнославством чи великим амбіціями й майже завжди брали собі за дружину кохану жінку, нехай вже й не надто знатного роду. Хоча траплялися й винятки.

Варто зазначити, що герцогський рід ніколи не переривався, у кожному поколінні народжувалися спадкоємці чоловічої статі, які так само вірою і правдою служили королівській родині, і часто бували правою рукою короля, після придворного мага-близнюка. І саме один з таких, наближених до корони, герцогів п’ять поколінь тому підсунув свиню королівській сім’ї, коли мав супроводити молодшу принцесу Котів до правителя Вовчого краю, але натомість сам закохався у неї, та й дівчина відповіла взаємністю. Одружилися вони таємно в Оленячому краї, так ще й принцеса, тепер вже герцогиня, встигла завагітніти, тож розірвати шлюб не було ніякої можливості. Відтоді стосунки з Вовчим краєм у Лісового Котячого зіпсувалися, та ще й Рисі на два покоління потрапили в опалу!

Але й це ще не все, адже принцеса народила близнюків, що трапляється виключно у королівських сім’ях. І відтоді близнюки у Рисячих горах — звичне явище. Тільки лишень магією вони обдаровані зовсім скупо.

То це виходить, і у Гарда є брат-близнюк? Цікаво було б подивитися на нього.

Більше нічого захопливого ні в «Історії родів», ні тим паче в «Нарисах» я не зустріла, більше зайнятися було нічим, тож, покликавши Інгольва, я у його супроводі (хоча, направду сказати, вже давно запам’ятала сюди дорогу) повернулася до своєї кімнати.

А там і ранній вечір настав.

Сонце лише скотилося до горизонту, коли ми з Рисею, ніким не зупинені, пройшли до того виходу, яким вранці скористався Вальгард, і вийшли до безлюдного саду. Знайти потрібну галявину теж не склало проблеми. І поки я стояла на сторожі, Орислава швидко відчищала прохід, який — я не помилилася! — там і справді був. А потім ще й замаскувала все так, щоб ніхто нічого не помітив.