Розділ 14. Поцілунок

Бояна

Відчувати на собі Вальгардове сильне тіло виявилося… приємно! Тугі м’язи його грудей так натискали на мої, стягнуті відрізом тканини, щоб не заважали у бою своїм колиханням, що хотілося ще й потертися об них. Плаский живіт тісно прилягав до мого, та аж так, що я відчувала кожен його вдих, а видих свіжим вітерцем проходився по моєму розпашілому обличчі. Права рука, яка тримала меч, ліктем своїм впиралася у моє плече, дещо болісно натискаючи. Ліва ж неочікувано опинилася на моєму боці, майже ніжно пригортала до свого тіла. Своєю правою я так і стискала меч, зараз відводячи його в сторону, аби, не дай Свята Іскорко, не зачепити герцога ненароком — лише у чесному поєдинку. А от моя ліва долоня вже тяглася до його сідниць. Ногами я відчувала, як Гардові рельєфні стегна з боків охопили мої, з силою стискаючи їх докупи.

А між ними… Так, я чітко відчула його бажання. І думка, що я жадана для нього змусила мене бешкетливо усміхатися, попри приставлений до шиї клинок. Та й знала я, що він ніколи не завдасть мені шкоди, тому й провокувала, тому й виклика́ла справжні емоції, дратувала, змушувала робити помилки́ у захисті ще до того, як він притис мене до паркану.

Хоч поми́лки припустилася я сама! Наче ж і зорієнтувалася у сторонах горизонту, наче ж і намагалася розташовуватися так, аби сонячні промені не заважали мені, та все ж в азарті бою, коли хотілося дотиснути супротивника, призвести до його поразки, сама підставилася так, що сонячний зайчик скочив мені межи очі, на мить позбавивши зору та орієнтації у просторі. А вже наступної я опинилася у такій беззахисній позиції, у повній владі цього чоловіка.

Я б, звісно, без зусиль могла відштовхнути його від себе, навіть поранити за бажання, бо Гард аж надто відвернувся від основної своєї задачі: перемогти мене. Чи й не ставив він собі це за мету?

Проте мені зовсім не хотілося його відштовхувати, навпаки, хотілося, щоб ця мить тривала якнайдовше. Зараз виходило так, що я підлаштувалася під ритм його дихання, під рухи його живота побіля мого, тож на кожен його важкий видих робила такий самий глибокий вдих, а тому набирала в себе видихнуте ним повітря. І це видавалося таким інтимним, таким потаємним дійством, що перевершувало навіть враження від злягання. І попри те, що ми вже певний час не рухалися, дихання ставало лише важчим, не бажаючи відновлюватися.

Я з насолодою втягувала ніздрями його різкий, чоловічий запах і шалено хотіла спробувати його вуста на смак. А чом би й ні?

Думка знову змусила мене усміхатися, уявляючи сторопілий вигляд Вальгардового обличчя, тож я не встояла: подалася вперед, ігноруючи лезо, приставлене до моєї шиї. Мушу зауважити, що варто було мені поворухнутися, як клинок провернувся і вже пла́зом тиснув на горло та обдавав металевою прохолодою — Гард був уважний, як завжди.

Але просто зараз я лише мелькома помітила це — мене, мов приворожену, манили його тонкі губи. Торкнулася. Ніби магічний удар отримала по всьому тілу, проте не відсахнулася, а лише провокативно провела язиком по досі стиснутих вустах. Очей не заплющувала, тож бачила навіть найдрібніші його емоційні реакції. Як спантеличено розширилися його сірі очі, як зіниця затопила райдужку, як між густими бровами пролягла складочка, як затріпотіли його вії, коли він почав відповідати…

О так, нарешті він перестав вдавати мармурову статую! Його вуста розкрилися, даючи моєму язику волю ковзнути всередину та познайомитися, грайливо помандрувати його ротом, аби зачепитися за гостре ікло на його нижній щелепі, яке так явно випиналося вперед, що не помітити його я просто не могла. Та це не спинило мене, я продовжила загравати з чоловіком, дражнити його, гратися з його язиком.

Він вже давно заплющив очі, повністю віддався відчуттям, проте я не припиняла спостерігати за ним. І якщо раніше чоловіки в самозабутті завжди видавалися мені кумедними й трохи несповна розуму, то тепер я споглядала на його розслаблений вираз обличчя та усвідомлювала, що це приносить мені естетичну насолоду. А ще — викликає бажання милуватися й надалі. І цілувати його, куди ж без цього!

Тілами ми продовжували притискатися одне до одного,  але не рухалися, бо навіть у пристрасному забутті пам’ятали про гостру зброю у власних руках. Лише вільні ліві руки, і його, й моя могли дозволити собі більше. Я, наприклад, таки дотягнулася до його цупких сідниць, стискала, м’яшкурила їх. А його лагідні пальці опинилися у мене на потилиці, пестили мою шию, намагалися закопатися у моє туго заплетене волосся, торкалися вушка, перебігали на щоку…

Вальгард першим почув шарудіння гравію на стежині, тож відсахнувся від мене, мов ошпарений, навіть меч свій впустив на землю, такий був спантеличений. Я, хоч теж відчувала млосний туман у голові, та й перед очима він ще клубочився, не могла не скористатися цією ситуацією, тому поспішила приставити власне лезо до його шиї, але лишень гостряком. Так і завмерли.

Служка, який розшукував Його Світлість, і який так ретельно човгав п’ятами, аби ми точно його почули, застав надзвичайно пікантну картину: розхристана принцеса притискає меча до горла герцога Рисячих гір, і обоє усміхаються з якимось шаленством в очах.

* * *

Саме ця картина дозволяла мені бути відстороненою на сніданку та під час розмови зі спадкоємним принцом Харальдом. А ще згадувати, як Його Світлість за мить перемінився в обличчі, напустив на себе такий знайомий байдужий вираз і покірно кивнув головою:

— Визнаю вашу перевагу, Ваша Високосте!