Розділ 13. Вранішнє тренування

Вальгард

Навіть і краплі сумніву не мав, що Бояна вже чекатиме на мене повністю готовою, ще й пританцьовуватиме від нетерплячки, мов норовлива кобилиця…

Аж пирхнув, коли усвідомив, що саме крутилося у мене в голові. Добре, що у світанкових сутінках коридори замку були геть пустими — життя зараз вирувало лише на кухні, де готувалися прогодувати ораву місцевих мешканців та гостей, тож я не боявся з кимось зіштовхнутися. Почув би хто мої думки: принцесу кобилицею назвав. І хто? Я, той, хто завжди поводиться виважено та розважливо, вміє триматися у будь-якій ситуації.

 Але тільки не з цією жінкою! Вона раз у раз майстерно вибивала мене з колії, змушувала дратуватися, показувати справжні емоції. Чого вартий лише її випад на вчорашньому балі. Хоча саме її вчорашні слова про загнану кобилу, мабуть, і підштовхнули мене до сьогоднішніх думок.

Знову з усмішкою згадував, як вона зграбно поводилася у моїх обіймах, як легко та майстерно виконувала всі фігури не такого вже й простого вальсу. Направду кажучи, запрошуючи її на танець, я побоювався, що матиму певні проблеми, навіть за ноги свої відтоптані переживав трохи, хоча й бачив до того, що Бояна досить вправна танцівниця. Умисно обрав вальс, щоб мати можливість тісного контакту з амазонкою. Навіть собі я в той момент ще не зізнавався у причинах подібної уваги. Адже взагалі не був зобов’язаний запрошувати будь-кого з принцес на танець, окрім тієї, яку супроводжував, і з якою мав відкривати бал. Придворних було вдосталь для того, щоб приділити увагу всім принцесам, Бояна мала рацію, жодна з них не лишалася без уваги протягом усього балу.

Але запросивши принцесу Клану Аноліса, я не пошкодував ні на мить. Бо дотик її міцного, тренованого тіла досі будоражив мої думки, варто було лише опустити щити, як мої мрії ту же полинули до дівчини, згадалося, як вона ледь торкалася вершинками своїх пружних грудей до моїх, як її нога на мить опинялася між моїх стегон, будоражачи уяву, і не лише її. Добре, що у камзола були довгі фалди, тому сорому набратися на загал мені не загрожувало. Хіба що принцеса щось помітила, бо надто цікавим поглядом дивилася на мене наприкінці танцю, хоч я й не наважився виконати власне бажання і притиснути її тісніше до свого тіла, аби не уривками, а цілковито відчути всю її. Бо ж дивовижним виявилося те відчуття: не ніжне, податливе, крихітне тільце, а міцне, пругке, струнке та високе. Від згадки відчув напругу у паху, довелося навіть зробити кілька заспокійливих вдихів, аби звести нанівець збудження, бо сьогодні я дозволив собі вдягнути лише сорочку та бриджі, попираючи вимоги етикету, адже не на прогулянку ж до саду ми йдемо, а на тренування.

Так, за роздумами, незчувся, як опинився коло необхідних мені дверей. Добре, що я з дитинства був частим гостем у замку, тож досконало знав усі його закутки та закручені коридори — заблудитися мені не загрожувало. Для гостей же ми мали магічні путівники, проте принцеси ще їх не отримували.

Як я і передбачав, Її Високість уже була повністю зібраною і зустрічала мене просто коло дверей. Я навіть руку опустити не встиг після стуку, як двері прочинилися, і перед моїми очима постала справжня войовниця. У якої сорому не було ані на макове зерня. Одягнена вона була дзеркально до мене: сорочка навіть тонша за мою — вона точно стане прозорою, просотавшись потом, — і майже такі самі, заправлені у високі чоботи, бриджі, які тісно обліпили її стрункі довгі ноги. Волосся, аби не заважало, заплетене у дві товсті коси. Хоч зараз на поле бою! Он і клинок виблискує гартованою сталлю у руці.

— Доброго ранку, Ваша Високосте! — вклонився шанобливо. І запитав, хоч відповідь і була очевидною: — Ви готові?

— Так, звісно! Ходімте вже, бо ж сьогодні сніданок з принцом, варто не спізнитися, а до того ще й піт змити.

Свята Іскро! От як таке привабливе тіло може мати такий нестерпний язик? Ну, невже не можна поводитися скромно і розважливо, як справжня принцеса, якою вона і являється, а не вдавати з себе варварку. Та жодна б благородна дама і не заїкнулася про те, що пітніє, хай би від неї тхнуло за верству!

Але благородну даму я й не вів би на галявину для тренувань…

Зі зціпленими зубами відважив ще один поклон і пропустив її вперед коридором. Сам же за мить порівнявся з нею і повів до чорного виходу, яким було б найзручніше дістатися до саду, саме до тієї місцини, де ми з принцами любили розважатися і тікати від спостереження суворих вихователів у місто. Зараз діра в огорожі була присипана камінням та повита плющем, проте розчистити її не склало б мороки. А по той бік і взагалі було дуже легко загубитися на пустирі для випасу коней з міської стайні. Там ще й тернові кущі для маскування були посаджені — ідеальне місце для втечі.

А також для тренування. Бо галявинка була широкою і просторою, вкритою рівною бруківкою, крізь яку подекуди пробивалися паростки трави. Обабіч галявини росли декілька фруктових дерев, у тіні яких можна було спочити на двох лавах.

День сьогодні обіцяв бути сонячним, хоч його перші промені ще й не показалися з-за горизонту, проте на небі не було жодної хмаринки, а от разом зі сходом сонця здійнявся дошкульний вітер, який пробивався навіть крізь густі крони дерев. Я навіть спохопився був запропонувати Бояні повернутися назад і одягнути щось вагоміше, за легеньку сорочку, та її було вже не спинити. Вона першою проскочила на галяву і тут же зробила кілька граційних помахів та випадів, приноровлюючись до простору та зброї у руці. Так, зараз вона мала вигляд войовниці, та я все ще не вірив, що їй вдасться проявити себе у бою.