Розділ 11. Кляте вбрання

Бояна

— Що? Ви при тямі, Ваша Світлосте? — я ледь стримувалася, аби не кричати. 

Це ж треба було таке вигадати: тренуватися на мечах з цим тендітним хлопчиком. Дарма, що він старший за мене на три чи чотири роки. 

— Та я ж прибити вас можу ненароком, - від обурення зовсім не контролювала, що кажу, тож і це бовкнула вголос. Та тільки шкодувати й не думала.

Вальгард же майстерно тримав обличчя: жоден м’яз не смикнувся на мій випад. Чоловік так само виважено відповідав:

— От пропоную завтра на світанні й перевірити ваші та мої уміння у тренувальному поєдинку, і тільки потім робити якісь висновки. Згода?

Я ще вагалася. Бо надто сильні почуття, назву яким я не могла придумати, викликав у мене герцог, щоб я могла поводитися холоднокровно і виважено. Але наступні його слова змусили мене все ж пристати на його пропозицію.

Його світлість тим самим дратівливо-спокійним тоном зазначив:

— Ваше право — відмовитися, проте це буде єдина пропозиція. Тренуватися разом з простолюдцями на задньому дворі, де ви вчора побували на екскурсії, вам ніхто не дозволить, Ваша Високосте!

Отож, то все ж таки був він — той, чий погляд я майже фізично відчула на собі. Дивовижне відчуття насправді. Ніхто інший не викликав нічого подібного. 

— Добре, Ваша Світлосте, тоді завтра на світанні зустрінемося у саду, — покладливо погодилася я.

Та цей чортів праведник заперечив:

— Ні, Ваша Високосте, зустрінемося завтра на світанні біля дверей ваших покоїв, негоже вам самій блукати палацом, я буду вас супроводжувати до саду.

От вже знайшов тендітну квіточку! Але ж треба й з цим погоджуватися.

Чує моє серденько, непросто мені буде вижити тут протягом цього місяця…

Після відвідин герцога настрій мій остаточно зіпсувався, тож на черговий сніданок я йшла зла, немов гадюка, в якої розворушили гніздо. На щастя, в Інгольва чудово працював інстинкт самозбереження, тож він і слова зайвого не промовив, аж поки не залишив у Блакитній вітальні.

А там на нас очікувало чергове щастячко — сніданок у компанії королеви Лінетти. Чого вартував мені відсторонений вираз обличчя та незацікавлене мовчання, коли всередині все кипіло від обурення, знають тільки мої напівстерті в порошок зуби, які я тримала увесь час зціпленими, навіть не поїла, як годиться.

А наостанок, ніби вишенька на торті — вечірній бал!

Інгольв постав на моєму порозі так само швидко, як і зник до того, я лише й встигла, що виказати Орисі все, що я думаю про цей ідіотський відбір, а тепер саме металася, як рись у клітці, з кутка в куток по кімнаті, намагаючись вирішити, яку із суконь обрати.

Провожатий явився не сам, з-за його плеча визирала служниця, в руках якої був якийсь згорток пакувальної тканини, крізь яку проглядало щось червоне.

— Ваша Високосте! — шанобливо звернувся він до мене. — За розпорядженням Її Величності усі принцеси мають одягнутися у сукні, пошиті за традиціями нашого краю. Тому уклінно прошу вас прийняти це вбрання та обрати його для балу.

Наперед виступила служниця і, присівши у кніксені, протягнула мені той-таки, тепер вже відомий згорток. Знизавши плечима, я кивнула і мовчки забрала згорток — тепер мої муки вибору скасовуються!

Коли ми з Орисею знову лишилися у кімнаті на самоті, я лише шпурнула той згорток на ліжко, а сама рушила до вікна, яке виходило на одну з алей парку. Ніби милуватися здумала тими набундюченими мешканцями палацу та його гостями, що прогулювалися по ній.

— Що, навіть не поглянеш, що тобі притягнули? — насмішкувато пролунало з-за спини.

— Ой! — відмахнулася я. — Що притягнули — те й одягну!

Це й стало моєю помилкою. Не те щоб я дуже бентежилася, який вигляд матиму перед палацовими мешканцями та королівською родиною, та все ж гіршого вбрання не могла обрати навіть Орислава, яка за своє життя взагалі суконь ні одягала, ні обирала.

Вона ж першою заіржала, немов коняка, коли побачила мене у принесеному вбранні.

— Ги! Тобі лише булави бракує та поли спідниці підв’язати на штиль шароварів — справжній Покотигорошко! — пригадала вона мені нашого фольклорного силача, про якого складалися легенди.

І справді, сукня була — гірше не вигадаєш! Замість того, щоб тканиною прикрити мої широкі плечі та м’язисті руки, тонесенькі бретельки лише підкреслювали не по-жіночому розвинений плечовий пояс. Я ще й знарошна пограла м’язами, аби підкреслити усю абсурдність убрання. Рися реготала все голосніше, споглядаючи цю виставу. Я теж не могла стримати сміху. Власне, ним і обійшлася — часу на те, щоб хоч якось виправити становище, у мене вже не було. Добре, хоч в усьому іншому сукня цілком відповідала моїм уподобанням. Мінімум прикрас, хоч тканина й дорога, вузька, але розкльошена до низу спідниця, яка у світлі свічок яскраво переливалася моїм улюбленим відтінком червоного — кольору спілих ягід калини. Прикрити б плечі…

Та чи й не байдуже? Наче я сюди по чоловіка приїхала, не дай Свята Іскорко!

З прикрасами теж вирішила дуже не заморочуватися, на шиї простий ланцюжок з багряним прозорим каменем, всередині якого, немов язики полум’я, застигли невеликі тріщинки — подарунок братів на якесь свято. У вухах — незмінні кульчики, прості золоті колечка з розсипом дрібних діамантів, їх я не змінювала ніколи. Зап’ястя чисті, ненавиджу браслети, мені ближчі шкіряні наручі, та їх до сукні на бал не надягнеш.