Розділ 9. Екскурсія задвірками

Бояна

На превеликий жаль, як втекти із замку я не дізналася і під час екскурсії, яку проводив знову Інгольв. Проте змогла досконало запам’ятати розташування коридорів у виділеному для проживання принцес крилі. Не всіх, звісно ж, та самостійно знайти шлях до Блакитної їдальні, в якій у нас мали проходити сніданки, до Великого тронного залу, а звідти й до тераси я змогла б за великого бажання.

Замок у Котів виявився цікавим і незвичним: у ньому поєдналася стародавня фортеця з численними пізнішими добудовами, які навдивовижу гармонійно поєднувалися між собою. І попри те, що зараз палац цілком відповідав своїй розкішній назві, своєї оборонної здатності він не втратив — я чудово бачила це наметаним оком воїна. І без проблем змогла б організувати оборону навіть з невеликою дрібкою добре озброєних вартових.

І говорячи про зброю: Інгольв, бачачи моє захоплення саме бойовими мистецтвами, після невеликого уточнення, замість чергової заплутаної анфілади кімнат, запропонував показати мені задній двір, де місцеве воїнство проходило тренування. Чи треба вказувати, що я захоплено підтримала таку пропозицію і ледь не підтюпцем, випереджаючи свого провожатого, рушила у вказаному ним напрямку. Інгольв лише посміювався у свої вуса, як добродушний дідусь, чим звісно ж не зміг увести мене в оману, проте заслужив мою ласку.

А коли ще й дорогою на кілька хвилин відкрив розкішні двопільні двері, за якими ховалася справжня скарбниця, я взагалі пробачила йому і занудство, і прискіпливість.

А скарбницею була збройова кімната!

Я чула про неї не раз і мала надію коли-небудь тут побувати, та не очікувала, що нагода трапиться аж так швидко. Забула про обіцяний тренувальний майданчик — лише із фантастичним захватом позирала довкруг. Очі мої розбігалися від багатства і різноманіття тих видів зброї, які були представлені у світлому широкому приміщенні. Я аж розгубилася першої миті, не знала, куди бігти, який артефакт роздивитися першим, адже зараз перед моїми очима оживала справжнісінька мрія, про яку я багато чула, багато вивчала, а просто зараз бачила на власні очі.

Та, на жаль, Інгольв швидко погасив мій запал:

— Ваша Високосте, даруйте, та я не мав права навіть показувати вам цю кімнату, не те що запрошувати вас сюди. Пошкодуйте мої сивини, йдемо до заднього двору!

Я важко зітхнула — почувалася, ніби мала дитина, у якої відбирають найцікавішу нову іграшку, — та все ж не наважилася заперечувати. Я ще й так шокую тутешніх і своїми обраннями та своєю поведінкою, не варто посилювати враження про себе з перших же хвилин.

Схилила голову у покорі та мовила у відповідь:

— Дякую, що все ж порушили заборону і показали мені ці скарби, пане Інгольве.

Ми вийшли з кімнати, Інгольв аж надто квапливо поновив на ній замикальне заклинання, викликавши у мене усмішку. Він точно хвилювався, щоб я не передумала в останній момент і не довелося силою та зі скандалом мене звідтіля витягувати. Ні, я могла б, звісно ж, наполягти на своєму… Та це був би такий вихід за загальноприйняті рамки, якого собі не могла дозволити навіть я. Принаймні не в перший день у чужому королівстві та ще і як гостя королівської сім’ї.

Та повністю стриматися було понад мою силу, тому я все ж поцікавилася:

— Пане Інгольве, а чи можливо якось потрапити сюди на екскурсію? У кого я можу просити дозвіл для цього?

Ми вже рушили черговим звивистим коридором до одного із задніх виходів, як тут бідолашний пан Інгольв, який вже встиг видихнути такій моїй покладливості, спіткнувся на пустому місці й ледь носом не заорав по кам’яній підлозі, вкритій плетеним килимом. Ото була б оказія!

Довелося мені вмикати свої блискавичні інстинкти та підхоплювати чоловіка, міцно схопивши за руку. Провожатий і на ногах втримався, і, це було очевидно за виразом його обличчя, слова лайливі теж спромігся стримати. Натомість ґречно відповів:

— Дякую, Ваша Високосте, що не дали мені впасти та зганьбитися у ваших очах, і даруйте мені мою незграбність, — Інгольв уже опанував себе, міцно стояв на ногах і поштиво вклонився мені.

Кивком прийняла його вдячність і вибачення, та все ж чекала відповіді на своє попереднє питання. Якої мені вочевидь ніхто давати не збирався, бо пан Інгольв знову вклонився і вказав рукою на коридор, яким ми й прямували до цього, припрошуючи мене продовжити наш шлях.

Та ба, я не з тих, хто буде так просто здаватися. Ні, рушити-то я рушила, проте ще раз повторила своє питання.

Шана моєму провожатому: цього разу він навіть не сіпнувся, певно підозрював, що я не відступлюся. Ба більше, він навіть встиг приготувати відповідь:

— Ваша Високосте, я б з радістю провів вам там екскурсію, проте не маю таких повноважень та й не знаю більшості асортименту — я все ж не воїн, а дипломат, тому й не зможу вам нічого розповісти.

Розповісти йому якраз могла б я, бо знала все про кожен із представлених у збройовій кімнаті королівської родини Лісового Котячого краю експонат. Знати — знала, а от бачити мені ще не доводилося! Все ж вирішила не принижувати вже зовсім доволі милого провожатого і притримати ці відомості до кращих часів. Тим паче Інгольв продовжував з цікавою для мене пропозицією:

— Ваша Високосте, якщо на те буде ваша ласка, я б міг отримати дозвіл для вас у короля Фроуда. Маю надію, що Його Величність запропонує оптимальний вихід, як би ви змогли ознайомитися з представленою зброєю.