Розділ 8. Сніданок

Бояна

Ледве дочекалася приходу Орисі — бігала покоями, мов розлючена пантера у клітці. А все тому, що сама не змогла приєднатися до неї у вилазці. Чомусь слуги принцес мали право покидати замок безперешкодно, тоді як самих принцес берегли як зіницю ока і «дуже наполегливо не рекомендували покидати своїх покоїв без провожатих». 

— Ви бажаєте, аби я покликала пана Інгольва? — ввічливо запитала у мене служниця.

Ну і нащо мені Інгольв? Та й шкода було мені літнього чоловіка, який стільки часу провів у сідлі, що навряд чи зараз був у змозі звестися на ноги. Лазівку із замку шукати було ніколи, так усю ніч можна було змарнувати, а познайомитися з нічною столицею, розвідати, що тут та як, кортіло вже зараз. Тож вирішили, що сьогодні Орися сама йде у місто, роздивляється, знайомиться, а я найближчим часом знаходжу можливість або ж скористатися артефактом личини (бо в замку, під яким знаходилося Джерело, артефакти, заряджені іншим, просто не працювали), або ж вибратися за територію в обхід головних воріт. А в тому, що у міцній огорожі замку є лазівки, я була просто впевнена!

Навіщо мені треба було вибиратися до міста? Бо звикла отримувати інформацію не лише з офіційних джерел, але й від простого люду. От і цікаво було, що говорять у столиці про королівську сім’ю, про влаштований відбір, які настрої блукають серед люду загалом.

Орислава чудово знала мої обрання та методи збору інформації, не раз ми з нею разом здійснювали подібні вилазки, тому я була впевнена, що дівчина не подасться до місця збору аристократії, а знайде таке кубло, куди не кожен ризикне зайти. За Рисю я не переживала, вона здатна дати відсіч будь-кому, нервувати мене змушувала моя бездіяльність, адже так хотілося бути там разом з нею.

Де це — там, я звісно ж не знала, тому й не могла дочекатися, коли ж дізнаюся.

Зрештою, коли терпіти стало зовсім несила, двері до покоїв прочинилися і зайшла Орислава.

— Ну? — кинулася я до неї.

— Хрінь повна! — змахнула рукою Рися, скидаючи плащ.

— Що так? — не втрималася від сміху — надто вже кумедним було насуплене обличчя Орислави.

— Здається, я примудрилася нарватися на когось із замку, хто мене вже знає. І чому не прихопила личину?

— Хто ж думав, що так все складеться. То що ж трапилося? Ти не зайшла надто далеко?

— Ба де там! Аж на околицю! Вузенька, непримітна вуличка. І генделик відповідний. Точно не для манірних мешканців палацу.

— І?

— Щойно всілася, роззирнулася, навіть замовлення зробити не встигла, як до мене за столик напросився якийсь чолов’яга. У плащі з відлогою та точно під личиною. Мене це навіть не насторожило, хоч і повинно було, бо всі столи, окрім того, за яким всілася я, були просто переповнені. Певно той призначався не для простих смертних.

— І як ти це зрозуміла?

— Зав’язалася розмова. Я спитала про цікаві місця, а мій візаві раптом став повчати, що негоже такій дівчині, як я, блукати ночами по притонах. А якій дівчині? Ти ж знаєш, який я можу мати вигляд? Та ще й татуювання не додає порядності. То де він у мені побачив пристойну дівчину? Тільки якщо упізнав!

— Але чому ти вирішила, що стіл призначався для обраних. Ти щось відчула?

— Щось? Та просто непоборне бажання забиратися звідти. Навіть острах! Якби не була обізнана з дією магічних відворотів, то зроду б не здогадалася, що ті почуття були навіяними! А от протистояти їм не змогла. Тож довелося вдати, що послухалася шановного пана і рушила назад додому.

— Проблем, що повернулася пізно до палацу, не було?

— Аніскільки. Вартові на воротах лише поцікавилися, чи добре я розважилася. Навіть без масних натяків. І все.

— Добре. Отож, якщо мені вдасться змінити личину, то я теж зможу вийти, — з надією видихнула я.

Ну не могла я сидіти замкненою, мені потрібна була свобода, в ідеалі — степ. Але аж ніяк не обмежений простір покоїв.

— Сумніваюся, — обрубала мої надії Орися. — Мене так просто пропустили, бо знали, хто я. важко не запам’ятати мою зовнішність. Сумніваюся, що якщо ти скористаєшся однією зі своїх непримітних личин, то тебе запам’ятають при вході. Випустити-то може й випустять, а от назад потрапити буде набагато важче.

— Маєш рацію. Тоді лишається тільки самим знайти інший вихід.

— Завтра цим і займемося. Не думаю, що буде надто насичений день, адже ще не всі принцеси прибули до замку.

* * *

Вранці Інгольв через служницю передав, що сніданок відбудеться о дев’ятій у Малій блакитній їдальні та що він сам мене туди супроводить. І з’явився опів на дев’яту, щоб довго і нудно розкаюватися у своїй упередженості. А все тому, що мій провожатий вирішив, що я і на сніданок одягнуся у штани та сорочку, тому хотів попередити можливий непристойний інцидент і вмовити мене переодягнутися у сукню.

Звісно ж, цього не знадобилося. Я, може, й виросла в степу, а останні роки тільки там і жила, та все ж не зовсім дикунка і знаю правила етикету. І сукні вмію обирати та одягати. Ба більше, окрім коси та хвоста, ще й інші зачіски знаю і вмію їх заплітати. Все це й виказала Інгольву у м’якшій формі, аби не образити його почуттів — чоловік так поводився лише з кращих замірів. Хто мені винний, що я справляю специфічне враження?