Розділ 7. "Північне полум'я"

Вальгард 

Вона мене доконає!... Хто? Бояна, звісно ж. І дорога їй відома! І до Китового узбережжя вона їздила! І відсіч кому хочеш може дати! Й охоронцям у пригоді стане! І не боїться нічого! Як ще можна принизити нас, як провожатих? Складається враження, що ми взагалі її більше обтяжуємо, аніж робимо все задля комфорту. Чи то просто поняття комфорту у нас різняться? І Бояна звикла до похідних умов настільки, що зручності тепер її обтяжують? І не викажеш же нічого! Тільки про себе зітхати лишається, як же було добре, коли ми супроводжували лише Її Високість Алію-Ахсану.

А в очі усміхатися і пропонувати супроводжувати їх, коли виникне таке бажання. Звісно, мій Оксамит тільки радий був, що його бажання швидкої їзди виконують, та я тренував у нього витривалість та стриманість не для того, аби волелюбна (читай — навіжена) принцеса звела усі мої старання нанівець. Бо, це я помітив уже під кінець подорожі, щойно моєму Оксамиту хотілося пробігтися, він видавав легеньке іржання. На яке тут же реагував Боянин Скілур. І все — біг навперегін був забезпечений, адже принцеса не звикла ані сама стримуватися, ані коня свого стримувати. 

Яке щастя, що мене призначили провожатим до милої, тихої дівчини з гостреньким язичком, а не справжнісінької фурії. Намучиться ще з нею Інгольв! Хоча, варто бути чесним, клопоту в дорозі, окрім бажання розім’ятися, від Бояни й справді не було. У більшості випадків вона мовчала, відповідала лише тоді, коли зверталися безпосередньо до неї. На заїжджих дворах, щойно повечерявши, зникала разом зі своєю Орисею у кімнаті, а вранці вже чекала на нас у дворі. Вперше я трохи розгубився, наступного ранку спеціально прокинувся до схід сонця, аби упевнитися у своїх здогадках: принцеса разом з Орисею вправлялися з мечами на задньому дворі. А потім вмивалися (добре, хоч у своїй кімнаті, а не посеред двору), снідали та чекали на нас у дворі. І все це до тої миті, коли Алія-Ахсана тільки прокидалася. Якщо до цього у мене ще закрадалися сумніви, то відтепер я вірив усім пліткам, які ходили про Бояну. І не знав, захоплюватися нею, чи засуджувати. Єдине, про що з упевненістю можу сказати: мій світогляд уже похитнувся завдяки цій амазонці!

* * *

Більш менш позитивне враження про принцесу Бояну у мене протрималося до моменту, як ми дісталися нарешті королівського замку Лісового Котячого Краю. А все тому, що в Алії-Ахсани через слабке здоров’я запаморочилася голова від свіжого гірського повітря, тож і з карети вона не вийшла, а випала, майже втративши свідомість. І хай як би я не був зайнятий наданням допомоги, а зневажливе пирхання Бояни почув. Як і глузливу посмішку помітив. І саме цей момент справив на мене найсильніше враження. Адже не може добра людина не поспівчувати іншій, коли тій зле. Насміхатися у цій ситуації було низько та недостойно.

Чи міг я тоді знати, що Алія-Ахсана просто спіткнулася від нетерплячки, зовсім їй не було погано? А от пильна Бояна підмітила цей факт і сміялася насправді з нашої безпідставної стурбованості, а не з Орлиці.

На щастя, на цьому наші з амазонкою шляхи розійшлися. Принаймні мені тоді так здавалося. Чому «на щастя»? Бо дуже неоднозначні почуття викликала у мене ця незвичайна принцеса, і це мені не подобалося.

Відігнавши непрохані думки про Бояну, я повів Алію-Ахсану до виділених їй покоїв, Інгольв же узявся до виконання своїх обов’язків провожатого. Можна було залишити принцес під наглядом слуг облаштовуватися та відпочивати після виснажливої дороги (хоча сумніваюся, що для Бояни вона й справді була такою вже виснажливою, та то вже не моя печаль), а самим полегшено видихнути аж до наступного ранку. 

Звісно, що розслаблятися я не планував, одразу ж, щойно звільнився, рушив до Брінейна, хотів дізнатися подробиці його розслідування, бо й так випустив з уваги аж понад два тижні. Принц знаходився у вежі.

Проте дізнатися не вдалося — я застав Ейна разом з моїм братом Торстейном, вони кряжили над якимись закляттями. Я мало розумівся на магії, і ще менше хотів розбиратися. Заважати не став, тим паче чудово розумів, що їх заняття важливіше, аніж переказ подій, які я пропустив. А при Стейнові молодший принц не буде відвертим, тож розмова все одно не вдасться. На жаль, ми не могли довіряти нікому, окрім нас трьох — Альда, Ейна та мене, та ще двом Ейновим помічникам — Стігу та Зігріду, які заприсяглися на крові. Втім я був упевнений, що якби трапилося щось надзвичайне, або Ейн натрапив на слід, він би обов’язково надіслав мені магічного вісника, тому й турбуватися було не варто. А краще варто подумати, як провести неочікувано вільний вечір. 

Байдикувати я, як і раніше, не збирався, навпаки, побіжно переглянув повідомлення від намісника, який керував герцогством за моєї відсутності, упевнився, що там теж не відбулося нічого надзвичайного, що б потребувало моєї присутності, перечитав листи від матері, у більшості з яких вона нарікала на нудьгу та вже не натяками, а прямим текстом підштовхувала мене до одруження, мотивуючи тим, що герцогству потрібен нащадок, чи навіть декілька, а їй вкрай необхідна розвага у якості непосидючих онуків. Я в черговий раз відбувся жартами, чудово усвідомлюючи, що матінка має рацію. Та от тільки не можу я кинути принців і почати влаштовувати власне особисте життя. Ну, добре Харальд, він і сам скоро одружиться, а там і на чолі королівства постане. У нього і так безліч помічників, охоронців, радників. Та й народ цілковито його підтримує. 

А от Брінейн… Ми досі, три роки потому, не можемо визначити, хто ж скоїв на нього замах, хоча вже розуміємо, що готувався переворот зі зміною панівної династії. Саме для цього і намагалися позбавити магії, а потому й вбити, найсильнішого мага Лісового Котячого краю. На щастя, зловмисникам цього зробити не вдалося, тепер же вони й зовсім зачаїлися, тож ми з Ейном вже збиралися утнути якусь провокацію, щоб зловити ворога на живця, та от тільки утрутилася королева зі своїм клятим відбором. Тому тепер ми мали вичікувати.