Розділ 6. Бентежний погляд

Бояна

І справді, на віддалі вже чувся тупіт копит та поскрипування карети. Час рушати.

Крута та його поплічників як водою змило ще в той момент, як ми вмощувалися у сідлах. От же пройдисвіт! Зронив зернину — і зник, а ти тепер мордуйся! От як мені бути? Продовжувати шлях, як і порадив Крут, чи все ж повернутися та підтримати брата у боротьбі… З ким? Кому він встиг настільки перейти дорогу? Чи то його обраниця має власних ворогів? Але виступати проти короля — це ж які треба мати яй… Гм…

Пришпорюючи коня, я звернулася до Орисі:

— Що скажеш?

Супутниця лише плечима знизала:

— А що казати? 

— Та хоч щось! Слухатися Крута, чи вертати додому та дати братові скубки за те, що мовчав?

— Чого ти цим досягнеш? — скептично підняла брову Орися. На її обличчі, густо вкритому татуюваннями, як і більшість її тіла, такий вираз видавався набагато промовистішим, аніж на звичайному.

— Нічого, — визнала я.

І справді, раз Радан не бажав ділитися зі мною своїми сердечними справами, то навряд чи він зрадіє, що я дізналася про це від злидня на кшталт Крута. Як би не наробити ще гірше.

— Отож, — кивнула Орися. — Тоді в чому сенс? Їдьмо до Котів, раз зібралися. Пришлють вісника — тоді й будемо думати, що робити.

— Чи не буде запізно?

— Ти ж знаєш Крута. Цей перестрахувальник знає все ще до того, як воно надумає відбуватися. Нам з тобою додому мчати день і частину ночі, якщо швидко і без зупинок. Встигнемо.

Слова Орисі трохи заспокоїли мене. І справді, встигнемо. Та й вдома лишився відданий Панас із цілим моїм загоном, Крут той же не зрадить. Северин. І ще кілька вірних людей у палаці та за його стінами. Та й Гордан печеться за добробут Клану, а з ким, як не із законним правителем на чолі? У брата є надійна підтримка, хай хто б там що не говорив. Та  й сам Радан зовсім не татко, у нього є й сила, і влада, і жорсткість, хоч він цього й не демонструє усім охочим. Впорається, не маленький.

Аж ось і наші попутники з’явилися у полі зору, тож думки мої перескочили в іншу площину. Згадався вечір перед від’їздом послів. Тренування. Бій з одним із охоронців палацу. Азарт від битви з рівним по силах, достойним суперником. Відчуття скорої перемоги. Бажання розтягнути задоволення. І посеред усього цього — чийсь пильний погляд. І очей не підвести, не поглянути, хто настільки знахабнів. Усю мою увагу тримав бій. А між лопатками зудить, відвертає увагу. Аж так, що завершила бій раніше, ніж хотіла, терпу немає поглянути на спостерігача.

Вальгард. Варто було очікувати. Та тільки того захвату, що світився в очах цього праведника я аж ніяк не очікувала. У душі спантеличена, на загал же подарувала йому усмішку ситої кішки, відсалютувала мечем та схилилася у жартівливому поклоні, мовляв, «Рада була вас потішити, ваша світлосте!» 

І поспішила геть, бо не впевнена була, що рум’янець на моїх щоках викликаний запалом від бою, а не увагою герцога. Зараз, після згадки про той Вальгардів погляд, на щоках знову потроху почали розквітати маківки збентеження. 

Ото ще! Мов юнка яка! Давно минули ті часи, коли мене бентежила увага чоловіка. Гордан доклав до цього руку, що й говорити, дякую йому! Згадка про міністра миттю остудила мою голову та привела мене до ладу, тож зустрічала я послів, уже повністю опанувавши себе.

Ввічливо розкланялися, познайомилися з Орлицею, навіть запропонували мені приєднатися до неї в кареті. Пфф! Що я там не бачила?! Сидіти в задусі та шкірити зуби примхливій крихітці? Та я краще у сідлі увесь день проведу. І ні, пане Інгольве, важко мені не буде. Не вперше, і, дасть Свята Іскорка, не востаннє.

Аби бути точно неупередженою, варто вказати, що примх від Алії-Ахсани й не було. Не вважати ж за примху випадок, коли вони з компаньйонкою, не звиклі до холоду, з наближенням до півночі почали замерзати, тож попросили про зупинку. Не капризували, просто дістали теплий одяг і знову сховалися в кареті. Ми з Орисею лише усміхнулися — це й холодом назвати було важко, так, легенька прохолода. І хай краще так, аніж пекельна спека посеред степу, де немає ніякого прихистку. Хоча, думаю, в подібній ситуації саме Орлятка могли втерти нам з Рисею носа, бо вони живуть у ще більшій спеці, та ще й воду у пустелі знайти значно важче, ніж у степу.

Подорожували ми, звісно ж, з комфортом, завжди робили привал, аби пообідати, на ночівлю зупинялися на заїжджих дворах, де вечеряли й снідали. Та й рухалися, зважаючи на карету та велику кількість супроводу, теж непоспіхом. Тож і шлях замість однієї, зайняв аж три доби. 

Ще в першу, по обіді, я не витримала такої повільності й пустила свого Скілура галопом. Місцевість була рівною, проглядалася далеко вперед, Орислава, яку всі визнали моєю охоронницею, а ми й не заперечували, пришпорила свого коня слідом. Що могло не влаштувати наш супровід? 

Виявляється, могло.

За лічені хвилини нас нагнав Вальгард і попросив зупинитися:

— Ваша Високосте! — як же я відвикла від такого звертання! — Дозвольте поцікавитися, що трапилося?

Я здивовано підняла брови, навіть з Рисею переглянулася, але так і не зрозуміла, про що він. Тому відповіла,  як є:

— Нічого.