Розділ 5. Крут

Бояна

Вісник прийшов на ранок шостого дня. Здивував, не кривитиму душею, бо думала, що Орлиця буде збиратися довше. Але все ж повернулася до палацу заздалегідь, вчора увечері, завершивши справи у загоні. 

Хоча завершити їх, мабуть, було б неможливо. Постійно виникали якісь суперечки, питання, потреби, які повинен був вирішувати командир. Ну та Панас, упевнена, з усім впорається і без мене, недарма вже давно працює зі мною на рівних. А як упорається, то після мого повернення візьму та й розділю наш загін надвоє — хай собі сам керує, будемо тільки співпрацювати, досить вже бігати на побігеньках.

З собою до Котів великого супроводу брати не хотіла. Навіть основну частку речей відправила порталом, лишила тільки найнеобхідніше в дорогу: кілька змін дорожнього одягу і, звісно ж, зброю. Хоч Радан і зробив спробу наполягти, пропонував взяти хоч кілька десятків воїнів із власного загону, та швидко відступив, отримавши мою відсіч. Я й справді не розуміла: навіщо? Послів супроводжував невеликий загін, упевнена, Орлиця з собою теж візьме своїх людей. То ще й мені? І в результаті отримати караван? Навряд чи хто зважиться нападати на таких високих подорожніх із кількох країн, а я була не просто впевнена — знала точно (доводилося мені за службовим обов’язком не лише полювати на зарізяк, але часом і співпрацювати з ними, коли це було вигідно обом сторонам), що всі розбійні елементи уже були поінформовані, хто саме і з якою метою рухається дорогами туди-сюди. Тож і стерегтися було нічого.

Найбільше часу у мене пішло на вмовляння Орислави, аби та згодилася поїхати зі мною — все ж лишатися зовсім самою у чужому королівстві було б зовсім необачно. Дівчина згодилася лише після того, як я пообіцяла їй кілька преференцій, та й то бурчала більшу частину дороги до перехрестя, де ми мали зустрітися з послами та принцесою Орлиних земель. Ні, звісно ж я могла наказати й нікуди Орися б не ділася — покорилася б як миленька, та я воліла якнайрідше використовувати аргумент свого походження, частіше давила авторитетом, заробленим самотужки у боях та просто під час життя загону. Так сталося й тепер, тож бурмотіння Орисі пускала повз вуха, немов бджолине дзижчання чи комариний писк. Знала, що у разі необхідності вона стане зі мною пліч-о-пліч — хоч до бою, хоч до інтриг у чужому палаці. 

Зрештою, так і сталося.

Не встигли ми від’їхати далеко від Ваджету, його шпилі ще навіть не злилися з виднокраєм, а довкруг, що свідчило про наш рух на північ, тільки-тільки почали з’являтися зарості чагарників, як з одного з найгустіших на дорогу перед нами раптом вискочило троє чоловіків, що мали характерну розбійницьку подобу. Судячи зі звуків, позаду до них приєдналися ще скількись товаришів. За мить на нас з Орисею було націлено кілька видів зброї: меч, арбалет та метальні ножі. Проте й ми з Ориславою виторопнів не ловили: нас уже огортали магічні щити з артефактів, зброя — у мене меч, у Рисі батіг — була готова до бою, а дівчина ще й розвернулася в сідлі за спину, аби тримати під контролем тил.

А наступної миті, коли я роздивилася обличчя їх ватажка, уже розслабилася та опустила захист. Орися певно теж упізнала харцизів, бо її щит опустився слідом за моїм. Перед нами стояв давній знайомець, отаман ватаги «благородних», як вони самі себе називали, розбійників Крут. Ми часто співпрацювали з його когортою, коли треба було вистежити та знешкодити інших претендентів на ласі розбійницькі шматочки — Крутові хлопці були злом, але злом відомим і не нахабним, що могли принести нові, ми не знали. Тому й позбувалися їх, потураючи Крутові. Та й той не стояв осторонь, завжди приходив на допомогу, інколи навіть раніше, ніж ми розуміли, що та допомога нам потрібна. Бо у розбійницьких колах плітки розходилися аж швидше, ніж у королівському палаці. А наповненість цих пліток корисною інформацією була аж вищою. Тому ми були взаємно задоволені нашою майже дружбою. 

Ось і тепер у Крута мала бути для мене якась інформація. Якою, правду кажучи, він не поспішав ділитися.

— Привіт, моя принцесо! — шанобливо схилився цей розбишака у поклоні. — Дозволь виказати своє захоплення: ти як завжди блискавична та добре підготована до несподіванок.

— А ти вирішив перевірити? — пирхнула у відповідь.

— Аякже, я турбуюся за нашу квітоньку, переживаю, аби її не скривдили у чужому краї.

— Її скривдиш, — реготнув хтось із Крутових посіпак. За що отримав сердитий погляд ватажка — ну, не любив той, коли хтось ламав його як по нотах розіграний спектакль.

Я ж лише осміхнулася:

— Ближче до справи, Круте. Мені ще треба встигнути до роздоріжжя. 

— Встигнеш. Твої попутники ще лише коло Камінної Ящірки.

І все то він знає. Певно споглядачів поставив.

Камінною Ящіркою називалася самотня величезна кам’яна брила посеред голого степу, яка й справді за своїми обрисами, якщо дивитися під певним кутом, нагадувала степову ящірку, що згорнулася клубочком. Знаходилася ця брила на достатній віддалі, аби я могла витратити час ще й на бесіду з Крутом. Ми ж уже майже під’їхали — до роздоріжжя було тільки що не видно.

Ми з Ориславою спішилися та разом з Крутом відійшли у тінь чагарників.

— То що там у тебе?

— Не їхала б ти, Бояно.

— Що, боїшся, що за моєї відсутності не втримаєш владу? Панас допоможе, я особливо на цьому наголосила.

— За допомогу, звісно ж спасибі, та наразі я хвилююся не за себе.