Розділ 3. Знайомство

Бояна

Переодягатися та чепуритися не стала — забагато честі! Вислухати послів я можу й так, передавав же Радан, щоб я поспішила. Головне: близько не наближатися, аби не збити чоловіків з ніг міцним амбре з суміші мого та кінського поту, яким від мене ген-ген тхнуло.

Послів було двоє. Старший, надзвичайний і повноважний посол Лісового Котячого краю пан Інгольв, схожий на домового духа, якими їх зображали на ілюстраціях до дитячих казок, сивий, добродушний дідусь — вигаданий персонаж, який, за повір’ями, жив у кожному домі та оберігав його господарів від злих духів. Та тільки погляд з-під сивих же брів був надто гострий, щоб мати хоч краплю сумніву у його добродушності. 

І молодший, герцог Вальгард, правитель Рисячих гір. І якщо про пана Інгольва я вперше почула тільки щойно, то про другого посла до мене звістки долітали. Хіба на кілька років старший за мене, він був герцогом уже досить довгий проміжок часу. Чесний, справедливий, права рука спадкоємного принца, мав гарний військовий вишкіл (отут окрема від мене повага!), а ще — непоборний прибічник традиційності, як у ставленні до жінки, так і в розподілі ролей. Ось тут, як то кажуть, — знов не влучив, бо традиційного у мені не було аж нічогісінько.

До цього зустрічатися нам не доводилося, тож я з цікавістю, навіть не приховуючи свого інтересу, розглядала чоловіка. Високий, мабуть, вищий за мене (що, як на мене, було величезним достоїнством), коротко стрижене руде волосся (справедливості ради, варто зазначити — того темного, благородного відтінку, який майже межує з каштановим, але все ж  відливає міддю), очі, мов сталь, сірі та гострі, здатні підмітити найменшу деталь, зараз з добре прихованою цікавістю роздивляються мене. Чи зміниться ця цікавість на відразу, як часто траплялося? Чи навпаки, подивиться з повагою? А який вираз у них буде на піку задоволення? Чи потемніють вони до чорноти, чи навпаки, зробляться світлими, мов розплавлене срібло? Тонкі губи стиснуті (цікаво, вони такі ж тверді на дотик, як і на вигляд?), але вираз аристократичного обличчя байдужий, навіть з нотками нудьги. Він точно вміє тримати свої емоції під контролем! І в ліжку теж?

Після представлення саме Вальгард, як вищий за рангом, зробив перший крок, аби чинно привітати мене. Ага — руку поцілувати. Ту, яка щойно тримала брудний повід, а до того вправлялася з мечем та луком. Посли ще не встигли настільки мені насолити, аби я зважилася на таке приниження. Рішуче зробила крок уперед та потисла простягнуту долоню, міцно стисла, аби у герцога й думки не виникло схилятися для поцілунку.

Тінь майнула на випещеному обличчі чоловіка, але він таки втримав байдужий вираз. Хотів скривитися? Якби я постійно не зустрічалася з подібним — неприйняття навпереміш з відразою, то й не помітила б нічого. Але надто часто я стикалася з такою реакцією на свій образ, тож пропустити навіть натяк на неї не могла. І якщо до того в голові блукали певні думки інтимного характеру, реалізовувати які я все одно не збиралася, — але помріяти ж можна? — то тепер вони повністю змінилися неприйняттям. Я ніколи не буду поважати чоловіка, який не поважає мене та мій вибір!

А вже наступної миті на моє рукостискання відповіли не менш міцним потиском, а голова схилилася у вітанні. Так рівний вітає рівного. Тож можна вважати, мене визнали за рівну? Я аж трохи сторопіла від такого відкриття!

Слідом за Вальгардом, і за його ж прикладом, руку мені потиснув і Інгольв зі словами:

— Для мене дуже велика честь познайомитися з вами, Ваша Високосте! І стати вашим провожатим теж.

— Навзаєм, пане Інгольве. Провожатим? — учепилася я.

— Так, але дозвольте розповісти про мету нашого приїзду. Його Величність, король Лісового Котячого краю посилає Вам запрошення на урочисте святкування тридцятиріччя його спадкоємця Харальда, а також просить взяти участь у святкових заходах, які будуть проводитися протягом місяця в палаці. І от саме під час цих заходів, аби кожна принцеса вільно почувалася у замку, кожній і виділили провожатого з-поміж вищої знаті. Мені випала честь супроводжувати вас, Ваша Високосте!

Сумніваюся щодо честі, то скоріше тягар буде на ваші немолоді плечі, пане Інгольве. Але то другорядне. Зараз мене цікавить зовсім інше:

— Чула я про ваш відбір наречених, — пирхнула у відповідь. І справді, чула, проте себе пов’язати з ним аж ніяк не могла. Невже до них не доходили чутки? —  А ви про мою обітницю чули?

— Запрошені принцеси підхожого віку з усього континенту, — рівно відповів на мій випад уже Вальгард — жоден м’яз не смикнувся на скам’янілому обличчі — мені б таку витримку! — Вам пропонується познайомитися з нашим краєм та спадкоємним принцом, розважитися та потоваришувати з іншими. Ну і відзначити тридцятиліття принців. Тільки й усього. Його Величність переконливо просив Вас погодитися і передавав, що буде дуже незадоволений вашою відмовою.

Незадоволений відмовою? Ще хай війну оголосить! Перевела погляд на брата, який до цього делікатно відмовчувався в стороні, і зловила його ледь помітний кивок. Погоджуватися? Але навіщо? Йому вже щось за це пообіцяли?

Ну та нехай, проїдуся, розвіюся, відпочину від своїх телепнів із загону. Панас і сам з усім впорається, тим паче нагального нічого немає. Ориславу тільки з собою візьму.

— Я приймаю ваше запрошення, панове. Коли потрібно вирушати?

— Зараз наш шлях пролягає до Орлиних земель, три дні в одну сторону, три, може, чотири дні у зворотному напрямку — отож, за тиждень. Ми повинні прибути до палацу нашого сюзерена не пізніше останнього дня весни.