Розділ 2. Ненависний обов'язок

Вальгард

Засідання Ради Дев’ятьох сьогодні було повністю присвячене організаційним моментам, що передували святкуванню ювілею принців. Ну і відбору наречених, який приховували від загалу під більш доброзвучним приводом. Наш король виявив бажання передати владу спадкоємцеві, тож тепер того необхідно було одружити. Просто обрати собі наречену, познайомившись з підхожими тутешніми аристократками Харальд не зміг. Та і я його чудово розумів: усі претендентки виявилися вкрай пустоголовими. Тож королева, яка теж бажала відійти від справ та отримати свого чоловіка у повне володіння, і запропонувала провести завуальований відбір серед підхожих принцес із усіх земель континенту. Дивував тільки вибір принцес. Ну хай вже Ясміна, юна принцеса Боривітряних земель, але на її Батьківщині вона уже цілком досягла шлюбного віку — варварські традиції, та хто я такий, аби їх змінювати? Але Бояна з Клану Аноліса? Дещо старша за решту, та то не така вже й біда, але ж вона дала обітницю безшлюбності! Що їй робити на відборі? 

То он воно що! Виявляється відбір вирішили прикрити розважальним заходом для принцес, бо у Лінетти не було власної доньки, тож вона хотіла познайомитися з усіма та перезнайомити їх між собою. Тому й запрошували усіх без винятку. Тепер ставало зрозуміло, що тут робитиме і Єрмін — принцеса сусіднього Вовчого краю, яка й так була частою гостею у нас та відверто натякала, що бажає стати дружиною Харальда. Таким чином всього на відбір мало з’їхатися 12 принцес. А точніше, ми мали їх сюди привезти.

Чарівно!

Чому я так скептично налаштований? Та тому, що я теж якимось невідомим чином опинився серед послів, які повинні були привезти кандидаток, а потім ще й стати провожатими для них під час відбору. На біса мені це щастя? Адже ми з Брінейном майже впритул наблизилися до викриття особи зловмисника, який три роки тому зробив спробу замаху на життя Ейна, а натомість скалічив молодшого принца. 

Брінейна, який би міг вступитися за мене та не відпустити, на засіданні Ради не було — він не часто радував нас своєю присутністю. А сам же я не зважився заперечувати, не так був вихований, аби ухилятися від виконання покладених на мене обов’язків. Тож продовжував робити добру міну при лихій грі. А вже по закінченні засідання йти жалітися своїм кращим друзям — принцам Харальду та Брінейну. Тільки з ними я міг бути повністю відвертим і не приховувати емоцій. Навіть з власним братом Торстейном я не був таким відкритим. Але не тому, що не бажав ділитися тим, що мав на душі, а тому, що братові мої переживання задарма не треба. Можливо, через те, що братик мій мав від народження певні вади: шкутильгав та слабко володів руками, вважав себе чимось гіршим за мене? 

Проте я жодного разу не применшував його значення для мене, завжди намагався залучити його до своїх справ, та й зараз не полишаю спроб, та він сам не хотів і не хоче моєї дружби. Чим старшими ми ставали, тим більше віддалялися, попри те, що були близнюками й повинні були б мати якийсь примарний підсвідомий зв’язок. Але у нас його не було — немов чужі люди без спільних інтересів, що ще більше стверджувало мене в думці, що дарма у нашій герцогській родині, за прикладом королівських на континенті, первістками народжуються близнята, один з яких магічно обдарований. Та й дару того у Стейна було з горобину душу. 

Більше спорідненості я відчував саме з принцами, яким приходився кузеном у п’ятому поколінні, і з якими ми провели пліч-о-пліч усе дитинство та юність. Та й зараз продовжували підтримувати тісний зв’язок. І Харальд, і Брінейн, кожен у міру своїх можливостей, від повноліття брали участь у житті королівства, я теж не відставав, навіть минулого року дослужився до членства у Раді Дев’ятьох, що було надзвичайним досягненням як на тридцятирічного. Рано втративши батька та отримавши у шістнадцять у спадок квітуче, та не надто прибуткове герцогство Рисячих гір, я за п’ятнадцять років зміг перетворити його на одне з найбагатших та найвпливовіших у Котячому краї. Не без допомоги принців, звісно ж. Тому завжди платив їм щирою дружбою та вдячністю. І намагався робити все можливе, аби підтримати їхні починання. Як от пошуки зловмисника. У цій справі я став для Брінейна його ногами, відвідував усі місця, куди принц не зміг дістатися самотужки, та потім робив повний звіт. 

А тепер мав покинути розслідування на цілих два тижні та й потім приділяти йому набагато менше уваги, улещуючи принцесу.

За звичкою ми збиралися або у вежі, або у покоях магічно обдарованого принца, залежно від того, де саме він перебував потрібної миті. Робили ми так, аби полегшити йому життя, бо після замаху Ейн втратив можливість ходити, тож міг пересуватися лише паланкіном, маючи при собі двох дужих помічників. Сьогодні я знайшов Брінейна у вежі: там він як завжди тренував свою магію та винаходив нові, більш ефективні способи її використання. 

Я тільки почав переказувати моменти засідання Ради Дев’ятьох, як до нас доєднався і Харальд, який теж там був присутнім. І звісно ж спадкоємець у своїй манері став коментувати мої слова:

— То ти що, не радий, що матимеш можливість познайомитися з однією з принцес раніше за мене? А що як вона закохається саме у тебе і стане твоєю герцогинею?

— Сказився? — обурився я. — Принцеса тут для тебе.

Брінейн поряд підтримав брата у прагненні підсміюватися:

— Та й взагалі-то двох принцес. Адже вам з Інгольвом однією дорогою. Разом поїдете, я думаю.

— Бояна? — я аж отетерів. — Що поганого я тобі зробив, що ти хочеш накликати на мене гнів Святої Іскри за порушення обітниці? Та й жінка-воїн? З усією повагою…