Розділ 1. Небажані новини

Бояна

— Бояно, там посланець від короля!

Я тільки націлилася, тільки намірилася вразити ціль — пташку високо в небі, та мене відвернув Панас.

— Пекельнику! — вилаялася я, опускаючи лук. Пташеняті сьогодні поталанило — лишилося живим. — Панасе, не міг миті потерпіти?

Розвернулася, аби побачити, як на обличчі чоловіка розквітає єхидна посмішка. От же гаспид! Ніколи не омине можливості напаскудити мені. Та що вже й казати: я в боргу теж не лишалася! Тим і жили.

З Панасом, моєю правою рукою у загоні та близьким другом, ми були знайомі давно. Простолюдець, проте не обділений фізичною силою та спритністю, він ще юнаком прийшов служити до війська. Спочатку ми, не сказати що пліч-о-пліч, проте разом вчилися військовій справі, потім наші дороги розійшлися, я отримала під своє керівництво спершу десяток, а потім і цілий загін, який і досі поповнювався. Панас же через свій запальний характер ніде довго не затримувався. Тож за кілька років він перевівся і під моє керівництво після чергового скандалу в загоні. А в моєму захотів проявити себе. Майже одразу після його переводу ми мали йти в похід, аби перевірити чутки про розбійні напади на південному кордоні. Я, зважаючи на досвід чоловіка на попередньому місці служби (звісно ж я поцікавилася про це у керівника того загону), одразу ж призначила його керувати десятком. Панас же сприйняв це як вияв моєї прихильності до себе. Ну й вирішив діяти.

На першій же стоянці, обійшовши зі своїми хлопцями периметр, він прийшов до мене зі звітом. Який завершив неочікувано:

— Бояно, я тут такі хащі запримітив! Просто непролазні! А за ними галявинка з оксамитовою травицею! Ходімо, перевіримо, чи й справді на ній буде м’яко борюкатися! — чоловік грайливо плеснув мене по сідницях, підтверджуючи свій словесний натяк на інтим.

А вже наступної миті був тісно притиснутий до найближчого стовбура і з кинджалом коло шиї. Легенько натиснула, проколюючи шкіру для дохідливості й так само грайливо мовила:

— Панасе, чи не думаєш ти, що настільки неперевершений, що я ладна буду стрибати з тобою у найближчі кущі, аби отримати хвильку втіхи?

— Ти отримаєш набагато довше і більше, — самовпевнено зазначив воїн, навіть не намагаючись звільнитися. Що-що, а мою здатність дати відсіч будь-кому уже давно не ставили під сумнів.

— Або не отримаю взагалі! Терпіти не можу самовпевнених півнів, які, окрім травички, й запропонувати жінці нічого не можуть! Тож затям собі: я не стрибаю у ліжко — хоча яке там ліжко? — до першого-ліпшого! Ще раз сіпнешся — проколотою шиєю не відскіпаєшся!

Ні, я зовсім не була ханжею! І часто могла зняти напругу з кимось із воїнів, та й зі свого загону теж. Але отаке нахабне ставлення, та ще й в перші дні служби під моїм керівництвом, спустити не змогла. 

Тільки через таку жорстку позицію мене й поважали як керівника загону. І мало зважали на моє походження. Тому що я сама запровадила правило: кров та предки нічого не значать, якщо сам ти не заслуговуєш на повагу. А повагу заслужити у мене було і просто, і складно водночас. Всього-то й треба було, що мати міцне здоров’я, силу, витривалість, вправність, влучність. І ніколи, ні за яких обставин не кидати побратимів. Вірність у моєму загоні цінувалася вище за інші чесноти. А зрадників жорстоко карали.

Панас виявився тямущим, більше не нахабнів, навпаки, вірною службою заслужив до себе повагу, і мою, і всього загону. Не дивно, що ми з ним таки спробували на м’якість кілька трав’яних килимів, та й постіллю однією на двох у заїжджих дворах чи палаці не гребували. І нічого одне одному не обіцяли. Найкращі стосунки!

Які самі собою зійшли нанівець, згодом, коли ми обоє побачили, що отримаємо більше користі від співпраці, аніж від утіх. Ось так із коханців ми стали майже партнерами, Панас тільки номінально підкорювався мені, а керівництво нашим збільшеним загоном ми ділили порівну. 

— Потерпіти? І впустити можливість помилуватися твоїм розлюченим личком? Бояно, ти знову мене недооцінюєш, — похитав головою Панас, повертаючи мене у реальність.

Я лише пирхнула, не сприймаючи серйозно його заяву, натомість поцікавилася:

— Ну і що потрібно тому посланцеві?

— А я що, сестриця короля, аби він мені звітував? — чмихнув Панас. — Йди сама й питай.

Так, зараз я була не донькою, а вже сестрою короля. Татко помер три роки тому, перед тим довго хворіючи. І ні маги, ні Джерело не могли зцілити той невизначений недуг. Брати, які досі мандрували континентом, встигли повернутися додому до його скону та прийняти владу. Радан отримав Золоту Булаву — символ королівської влади Клану Аноліса, Северин забрав на себе обов’язки придворного мага. Ну й у спадок від батька брати отримали Першого Міністра та Радника Гордана. Батько особливо наголосив, щоб вони в усьому радилися з міністром, перш ніж приймати те чи інше рішення. Брати скорилися останній волі батька, я ж повважала за краще не встрягати. Бо всі ті суперечки, які постали між нами з Горданом, були особистими, на ставлення Гордана до клану та до своєї служби не впливали ніяким чином, та й до часу смерті батька зійшли нанівець. Ми просто ігнорували одне одного, немов пусте місце, і всі змирилися з таким станом речей. А досвід Гордана у політиці та управлінні кланом став великою запомогою для моїх недосвідчених братів. Хоча з часом Радан проявив себе як мудрий, справедливий правитель, та стан речей не змінився — Гордан і досі являвся правою рукою короля.