Пролог. Частина третя

За 9 років до викладених подій

У степу я блукала аж до вечірньої зорі, та й тоді повертатися не хотіла. Мене знайшли пошукові загони, які організував Гордан, «турбуючись про здоров’я та життя юної принцеси».

А в палаці на мене чекала ще одна приголомшлива новина. Уже від таточка:

— Люба моя донечко! Скоро твоє повноліття. І мій найкращий друг, найвідданіший міністр Гордан пропонує тобі одружитися саме у цей день. Ну хіба не прекрасно? Хіба він не романтик?

Добре, що того дрантивого романтика не було поряд, татко вирішив порадувати мене на самоті. Бо інакше я не впевнена була, чи зможу я стриматися. І так ледве стримувалася. Такий жаданий, вистражданий спокій, якого я змогла досягти у степу, знову був під загрозою.

Але все ж мала надію що татко дослухається до моїх побажань.

— Але я не хочу заміж за Гордана.

— Чому, люба? Він — найкращий кандидат!

— Чим?

— Знатний, багатий, наближений до корони. І стане ще ближчим завдяки вашому шлюбу. Він гарно обізнаний з політикою нашого клану, має зв’язки в інших кланах та й взагалі на материку. Він стане гарною запомогою для твого брата, коли прийде час йому брати владу у свої руки.

— Але я його не люблю!

— Полюбиш! От ще біда! Головне — що він тебе обожнює і цінує.

— Хто, Гордан? Та він зґвалтував мене! — не втрималася я.

На що татко лише з розумінням кивнув:

— Так, Гордан попереджав мене, що ти можеш так казати. Люба, зрозумій, перший раз ніколи не буває приємним. Упевнений, наступного разу все буде інакше. Не треба через одну невдалу ніч руйнувати ваші стосунки.

Наступного разу? Одну невдалу ніч? Та в мене ще й досі саднило і трохи кровило у потаємному місці! Але довести нічого я так і не змогла. Батько впевнився у своїй правоті й не бажав чути мох заперечень. Якби ж то я знала тоді, що будь-який, навіть пересічний маг може простим оглядом довести мою правоту! Та тоді я, мабуть, і не звернулася б ні до кого, хіба що до Северина, старшого магічно обдарованого брата. Але той разом зі своїм близнюком Раданом одразу після смерті матері покинули Клан Аноліса та вирушили у мандрівку континентом. Час від часу від них приходили звістки, проте повертатися брати ще не планували. Впевнена, бувши у клані, вони б обов’язково стали на мою сторону. Але тут їх не було. Та й влади у них не було, надто вже довго вони були відсутніми. Гордан і справді останнім часом після маминої смерті перебрав на себе більшу частку управлінських функцій. Як він казав, аби розвантажити плечі мого батька, на які й так упало надто багато проблем. Та я підозрювала, що не настільки пан міністр безкорисливий, як хоче здаватися. 

От тільки що я могла вдіяти? Надіслати вісника братам? Вони б все одно не встигли — моє вісімнадцятиріччя наставало за два дні. Сумніваюся, що Радан із Северином перебувають у сусідньому клані. Тому й нічим не зарадять, навіть якби це було їм під силу. Сама ж я теж, як виявилося, ні на що не здатна. Прикраса палацу, якою можна скористатися у підхожий момент.

 Лишень войовничий дух не давав змиритися. Я розуміла, що діяти треба вже цієї ночі, бо наступної я не залишуся на самоті ні на мить — розпочнеться підготовка до весільного обряду. Та тільки що я мала робити? Втекти? Куди? В степу мене знайшли за лічені години. До іншого клану? Там з радістю видадуть утікачку на перше ж прохання: стосунки між кланами давно були тісні та товариські, ніхто не захоче наживати собі ворога, адже такий вистражданий предками мир та процвітання однієї миті можуть завершитися новим кровопролиттям. Заради якоїсь принцески? Дуже сумніваюся.

Бігти далі? В інші землі? Але я ніколи не була далі сусідніх Кланів, не виїжджала за межі Центральних земель, про далекі держави знала лише з підручника географії. Як туди дістатися?

Тоді що? Що робити? Металася покоями, немов поневолений горностай у клітці, шукаючи вихід, хоч якусь лазівку. Марно…

А потім мою увагу привернув шум у дворі. Побачила у вікні, що до палацу прибули мандрівні знатники — диваки, які обрали для себе шлях служіння Святій Іскрі. Все своє життя вони проводили у походах, ніде не затримувалися довше кількох днів, зневажали блага цивілізації, давали обітницю безшлюбності…

Обітниця безшлюбності! Ось він — мій вихід!

Тут варто зазначити, що згадала я про іншу обітницю, не ту, яку давали мандрівні знатники — целібат. Вони таким чином хотіли засвідчити свою вірність та безроздільну любов до Святої Іскри, тому відмовлялися не лише від можливості створити сім’ю та продовжити рід, але й від усіх мирських утіх, зокрема й від занять сексом чи інших розваг.

Я ж згадала інше: коли ще на наших землях жили амазонки — войовниче плем’я жінок, які не визнавали над собою владу чоловіків, вони теж, приймаючи до свого племені нових членів, вимагали від них принести обітницю — ніколи ні за яких умов не вступати в шлюб з чоловіком. Кохатися, народжувати дітей, та будь-що, але не одружуватися. Свята Іскра приймала таку обітницю і жорстоко карала її порушницю. Звісно амазонки пішли у небуття, та їх традиції досі були живі. Тож будь-яка дівчина, яка з тої чи іншої причини не бажала укладати шлюб з чоловіком, могла піти до храму і принести обітницю. І ніхто, навіть наймогутніший маг, знатник чи король не могли примусити її до шлюбу — кара Святої Іскри була неминучою. І не дівчина кралася, ні, а той, хто все ж зважився знехтувати її владою. Тобто майбутній чоловік та той, хто спонукав до цього. Тож і не знаходився сміливець, який би наважився змусити вступити у шлюб ту, що дала обітницю. І Гордан, хай який би не був самовпевнений і безстрашний, не наважиться.