Пролог. Частина друга

За 12 років до викладених подій

— Бояно, люба, я теж шкодую про смерть твоєї матері.

Я голосно схлипнула, не в змозі стриматися, кивнула та тільки потому мовила:

— Дякую, ваша підтримка, пане міністре, просто неоціненна!

Ще намагалася триматися в руках, бути чемною з оточенням, а погляд все звертався до місця захоронення. Щойно минув обряд прощання з королевою, знатники (Знатники — відуни, шамани, жерці, ті, які володіють довколомагічними силами, бачать магію в людях і предметах (артефактах) та мають з’язок зі Святою Іскрою, можуть зцілювати та допомагати звертатися до Іскри, проводять обряди, поширені, як явище, у Центральних землях, інша назва — заклиначі) завершили читати молитви та запечатали вхід у глибоку глиняну печеру — місце останнього спочинку володарки Клану Аноліса, не ґрунтовно запечатали, бо колись до неї приєднається і мій батько, благослови, Свята Іскорко, його на довгі роки життя. Ось тоді вже вхід заб’ють камінням, щоб подружжю мирське життя не завадило пліч-о-пліч прокласти свій шлях у засвіти і там чекати на своїх нащадків. Тоді ж до захоронення покладуть усілякий реманент, що може знадобитися у потойбіччі, зброю, прикраси, гроші, одяг та коштовності. А згодом на цьому місці насиплять високий курган, який ген-ген буде видно у нашому степу, як символ нездоланності королівського подружжя навіть після смерті.

Зараз же в усипальниці залишили тільки їжу та трохи дорогоцінного каміння, яким була прикрашена сукня матері, бо за віруваннями Аноліса дружина, що пішла з життя раніше за чоловіка, повинна дочекатися того у перехідному світі, і лише потому йти далі. Якщо ж траплялося так, що чоловік йшов з життя раніше, дружина повинна була одразу ж розділяти з ним замогильне життя. А бувало й так, що чоловік, захоронивши першу дружину, одружувався з іншою, тож тоді до потойбіччя вони йшли уже втрьох. Або все ж удвох, і в такому випадку перша дружина, вважалося, залишиться навіки у переході. Як і чоловіки, які не встигли до смерті одружитися. Раніше, ще за часів мого прадіда, разом з небіжчиком ховали живцем і його слуг, а ще робили жертвоприношення, але вже давно Клан Аноліса відмовився від подібних варварських традицій. Звісно ж ці звичаї стосувалися лише верхівки суспільства Клану Аноліса, простолюдинців це не торкалося, їх і хоронили у звичайних могилах на околицях поселень, а кочівники взагалі спалювали тіла та розвіювали прах понад степом.

Не знаю, чому саме цієї миті мені згадалися усі наші поховальні традиції, але саме вони дали мені змогу відвернутися від свого розпачу та нарешті поглянути довкруг. Присутні під час обряду вже майже всі розійшлися у своїх справах. Навіть татко та брати вже зникли з очей. Поряд залишилося лише кілька охоронців та згаданий мною міністр. Він терпляче чекав, допоки я опаную себе, а тепер запропонував допомогу, щоб супроводити мене до палацу. Я не надто зраділа подібному, проте заперечувати не стала.

Не те щоб мені був неприємний пан Гордан, один з семи членів Ради Міністрів, яка допомагала таткові в управлінні Кланом Аноліса. Звичайний чоловік, років на десять старший за п’ятнадцятилітню мене, звичайної зовнішності, неодружений, з вигляду повністю відданий королівській сім’ї та Анолісу. Та от тільки в його присутності чомусь попід шкірою у мене проходив мороз. Чи то дивні погляди його гострих темних очей, які мені вдавалося час від часу вловити, чи то просто моя бурхлива уява — я не могла з упевненістю визначити причину упередженого ставлення до Гордана. Але підсвідомо намагалася уникати його. Та й не сказати, щоб він сам дуже прагнув моєї уваги, ми й перетиналися з ним від сили разів зо три на місяць. Він був по самі вуха завантажений державною роботою, я ж — навчанням, бо прагнула стати прекрасною, витонченою, вишуканою, граційною — словом, найкращою принцесою на наших землях. Смішно, так? Але на той час я вважала, що все мені вдасться.

І покійна нині матуся, яка сама була донькою кочівного князя та мало була обізнана у палацовому етикеті та інтригах, більше зналася на військовій справі, теж мене у цьому підтримувала. Справедливості ради варто все ж зазначити, що мати не почувалася у чомусь обмеженою, по правді, вона була більшою правителькою земель Клану, аніж поступливий, слабохарактерний татко, але для мене хотіла, щоб все було традиційно. І я з радістю йшла цим шляхом! І байдуже, що коріння кочових племен нагородило мене міцною статурою та високим зростом, адже вже зараз я зрівнялася у зрості з більшістю придворних чоловіків. Я прагнула догодити бажанням матері, сумлінно опановувала науки, уникала будь-яких фізичних навантажень, аби мої м’язи були тендітними та не виділялися на й без того немаленькій фігурі. І ніякий військових тренувань, хоча в нашому клані, як і в усіх Центральних землях, дівчата майже нарівні з хлопцями опановували мистецтво бою. Раніше, за часів молодості моїх предків, усі без розбору, бо сутички між войовничими племенами кланів могли виникнути на пустому місці, а захищати дім було необхідно за будь-яку ціну. Звісно ж дівчата вивчали військову справу лише до заміжжя, а далі ставали берегинями сім’ї, берегли себе, як вмістилище для майбутніх дітей. Хоча за потреби могли згадати отримані в юності навички.

З плином часу осілі племена ставали все більш миролюбними, тож традиції жінок-войовниць відходили у небуття. Дещо повільніше ці звичаї переймали й кочівники. Моя мати, наприклад, володіла кількома видами зброї та могла покласти на лопатки чи не половину таткового війська у бою. Та все ж жінки почали виконувати більш притаманні жінкам ролі: творення домашнього вогнища, насолода для чоловічих очей, творчість. Я теж обрала такий шлях.

Ще більше у тому мене ствердила смерть матері. Як не парадоксально звучить, але моя матінка, вміла вершниця, вправна амазонка, під час прогулянки не змогла втриматися в сідлі та потрощила голову об камінь, які не часто, та все ж зустрічаються у нашому степу. Якби на власні очі не побачила її, розкинутою у неприродній позі коло закривавленого каменю, зроду-віку не повірила. То чи варто все життя присвячувати тренуванням, щоб так по-дурному загинути, бувши хисткою та досвідченою?