Останній день.

Припадки з температурою у Максимки відбувалися дуже часто і з часом все частіше і частіше. Він перестав ходити на недільні служби до церкви, став злим хлопчиком і мені іноді здавалося, що у нього навіть помінявся колір очей з блакитних на сині, а потім стали темно сині.

Якось наснився мені сон, ніби на святкуванні в одному з військових ліцеїв сталося щось страшне. Я прокинулася і розповіла свій сон Михайлові, а він мені каже:

-«Завтра я, Володя та Максим їдемо до військового ліцею, там буде відкриття нового корпусу».

Я дуже просила щоб вони не їхали, але Михайло сказав що він нічого не вирішує. Я побігла до Володі з Наталкою, але ті не захотіли мене навіть слухати, сказали, щоб я випила щось заспокійливе. Я впросила щоб мене взяли із собою на відкриття.

Другого дня ми всі поїхали на відкриття у військовий ліцей. Відкриття, це було звичайне святкування. Наприкінці святкування командир однієї з частин сказав:

-«У нас на території є стара церква, ми віримо, що ікони в ній чудотворні».

Після цих слів у мене щось усередині ніби заворушилося і я попросила наших туди не йти, але мене не слухали.

Ми зайшли до церкви, вона мені здалася не звичайною, не домом божим, а домом сатани і я одразу вибігла надвір.

Михайло, Наташа, Володя та Максим довго не виходили і тоді я зазирнула до церкви. Я побачила що вони стоять перед іконою, я придивилася…, мені було цікаво і в цей момент я зрозуміла, що не так у цій церкві… Там не було ікон зі святими, на іконах що там висіли, були зображені диявол та біси. По центру церкви висіла картина, на ній був зображений диявол, з жовто-гарячити очима і всі, хто входить до церкви вклоняються йому.

 Я злякалась…

Я вбігла до церкви і почала вмовляти моїх друзів вийти, але на мене ніхто не звертав уваги - вони начебто мене не помічали, не чули і не бачили і тільки один Максим повернувся до мене.

Погляд…

Його погляд мене не просто налякав, він навів на мене страх. Максимові очі стали чорні-чорні, не було видно навіть білих оболонок очей. Погляд його був шалений.

Я позадкувала назад з церкви, а він розсміявся, ніхто з присутніх начебто нічого цього не бачили і не чули, було таке відчуття, що всі навколо застигли.

Я сіла на лавочку на вулиці і почала молитися. Я плакала і молилася, мені було дуже страшно... З церкви ніхто не виходив. І тут у сусідньому храмі, що знаходився на сусідній вулиці, почали бити дзвони. Я і світ навкруги ніби прокинулися…

З церкви вибігла Наталя, Володя ніс Максимку на руках, Максим був непритомний, за ними біг Михайло, він був як п'яний. Слідом вийшли військові.

Вигляд і погляд військових нагадували мені перевертнів із кінофільмів.

Я схопила Максима і кинулась у храм на сусідню вулицю, дзвони продовжували бити.

Коли вбігла з Максимом у храм, він розплющив очі і сказав хрипким голосом:

- «Відпусти мене, я служу іншому. Я месія іншого, моє місце не тут».

У цей момент я знепритомніла.

У почуття мене привела Наталя. Вона стояла надомною на колінах, всі метушилися навколо. Не було демонів та перевертнів, були звичайні люди, світилося сонечко.

Михайло з Володею стояли поруч, було видно, що вони переживають.

Максима ніде не було.

Тоді я запитала:

-«Де Максим?»

Вони переглянулись і подивилися на мене.

-«Який Максим?» - запитала здивовано Наташа.

-"Твій син!" – крикнула я.

…

Приїхала машина швидкої допомоги, до мене підійшов лікар. Взяли якісь аналізи. Я нічого не розуміла, що відбувається. Мене забрали до лікарні.

Коли я лежала в лікарні, прийшов радісний Мишко:

-«Олено, сонечко, ти вагітна! У нас буде дитина!», - сказав Михайло.

…

З того часу минуло два роки. У мене народилася красива блакитноока дівчинка Світлана, а Максима я більше не бачила, його ніби стерли зі спогадів у всіх. Про нього знала і пам'ятала лише я...