Епілог

Епілог

       З того часу збігло чимало води. Майже три роки ми періодично розмовляли з Миколою Даниловичем по телефону, але ці перемовини носили епізодичний характер. Звичайно, хотілося б спілкуватись частіше, проте за буденною зайнятістю згадуєш про рідних, чи просто про хороших знайомих, зазвичай, у святкові дні.  

            І от одного разу з Первомайська надійшла несподівана і до того ж радісна звістка: Тетянин   Вітюшка стримав слово. Він доклав максимум зусиль і таки розшукав Надіїну Юльку в далекій Анталії. З величезними потугами вдалося через наше посольство в Анкарі вирвати довірливу дівчину з лабет злочинного угропування, яке зламало долю багатьом заручникам. Це була одна з вдало проведених операцій Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ країни по знешкодженню, на превеликий жаль, не єдиного каналу поставки “живого”товару за кордон.

           Надя навіть разом з Юлею навідалася до Вінниці в гості до Тані. Цим самим вони, напевно, хотіли засвідчити свою безмірну вдячність та велику повагу своїм рятівникам.

           А й справді, як же все таки здорово, що люди, навіть малознайомі, готові прийти за першим покликом на допомогу тим бідолахам, хто її конче потребує. І, на жаль, у найскрутнішу хвилину таких великодушних людей зустрінеш нині все менше і менше. На жаль.

            А так би хотілося, щоб серед нас побільшало таких доброчинців! Думаю, ні, я впевнений у цьому, що коли життя українців стане   заможнішим, то тоді так воно й станеться. Надіюсь!

            Тетяна ж Панасівна, і це Джурик, чи не з першого дня їхнього знайомства запримітив, дійсно людина доброї і щедрої душі, до якої потягнувся багатостраждальний чоловік, саме такою й була.. То ж недаремно він її інколи величав ім’ям великої заступниці нещасних і знедолених – матері Терези, змістом життя та основною заповіддю якої стала жертовна турбота про інших.

              Та й самого Миколу ця дивовижна жінка, вважай, повернула до повноцінного життя, життя, що має сенс, вселила віру в свої сили, надихнула на добрі справи.

              Десь восени минулого року, раптово і цілком неочікувано, наш зв’язок перервався. Не скажу, що не робив реальних кроків, щоби відновити стосунки, хай телефонні, які для мене стали не просто цікавими, але й потрібними, як повітря, вода, їжа. Проте всі мої старання були марними – результат виявився нульовим.

              Я поступово став забувати про ту випадкову нічну розповідь-сповідь, і все ж інколи щось та й нагадувало про ту невигадану драматичну, не до кінця зрозумілу, історію. То маршрутка, що курсувала між Первомайськом та Миколаєвом, проїжджала повз вікна, то хтось із моїх знайомих у розмові згадував про Джурикове місто над Бугом, то на шпальтах газет потрапляли на очі матеріали із життя міста чи району…   

                Із здоров’ям на осінь щось стало зовсім кепсько. Довгоочікувана путівка до санаторію стала, як ніколи, доречною. Отож не скористатися таким шансом, попри зайнятість, було б, м’яко кажучи, нерозумно. Їхав я, по правді сказати, без особливого ентузіазму та, мабуть, і без великого бажання. Знову новорічні і різдвяні свята доведеться зустрічати віддалік від домівки, від родини. Але ж іншого вибору, як то кажуть, немає. Чимось треба жертвувати, адже здоров’я не позичиш.

          Як завжди на, Сакському курорті і, в першу чергу, в санаторії Бурденка, дуже багато спинальників-візочників. Ця величезна концентрація горя людського на одиницю площі, бодай одного окремо взятого містечка, вражаюча.

             Але життя є життя, навіть якщо воно й проходить в інвалідному візку. Доводиться лише дивуватися тому нев’янучому оптимізму, який притаманний цим дивовижним людям, тій мужності, з якою вони приймають непоодинокі удари долі, тій вправності, з якою вони переміщаються, обходячи себе. А як вони гарно співають, танцюють, малюють, а співрозмовники які!

            Скривдив їх Всевишній, позбавив можливості звично рухатися, зате наділив багатьма людськими талантами. І розкриваються ці їхні дари Божі особливо в середовищі, коли вони разом: рівні серед рівних, неущербні і впевнені у собі…

            Після Різдва Христового вирішив пройтися по свіжому повітрю. До цього якось і часу прогулюватися особливо не було. Занудні організаційні клопоти, здача аналізів на початку лікування відійшли в сторону і все влилося в звичне русло. Та й процедурами в святкові дні ніхто не переобтяжений, можна й прогулятися.

                 Сходжуся я з людьми повільно, отож заприятелювати ще не встиг. Мав двох чоловіків, з якими мешкав у кімнаті та ще трьох сусідів за обіднім столиком, але чомусь тримався обособлено.

              Курортна, по якій попрямував, майже не змінилася. Оголені на зиму дерева, що мовчки дрімали по обидві сторони вулиці, ті ж самі будівлі, що тулилися ліворуч один до одного, сіро коричневі луки, що тягнулися по інший бік аж до самісінького озера. Картина, прямо скажу, не дуже радувала око.

             Але ж ні, одна зміна, причому помітна і, до всього, досить приємна, все ж таки відбулася. Дорогу по Курортній покривали асфальтом, що свіжо чорнів аж до Будинку культури хіміків.

               Та все ж, вулиця була безлюдною. Можливо, це пояснювалося святами, а може, й холод став тому причиною. Вітер дув з моря, яке посилало порцію сирого повітря, яке залазило під комір та остужувало вуха і щоки, зриваючи та відбираючи тепло.