Нове побачення. Чи ж останнє?

Нове побачення. Чи ж останнє?

            Цього разу Тетяна підлаштувалася під Миколу. Санаторна путівка, і знову згоряюча, дісталася йому якраз за тиждень до Нового року. Неохоче їдуть хворі на лікування на свята. Та воно й зрозуміло: новорічне свято прийнято відзначати в сімейному колі. І це не має ніякого значення, чи то до лікарні потрапляє людина, чи то одержує, як наш герой, путівку в санаторій. Не скажу, що медперсонал розхолоджується, просто порушується відпрацьований місяцями, роками розмірений і вивірений режим роботи. Але ж свята, є святами.

          У нашому ж випадку склалася зовсім інша ситуація. Закохані всіма правдами й неправдами прагнули, хоч ненадовго зустрітися і провести час разом. Вони чекали миті знову побувати в своїй, ними ж створеній, казці.

            Подоляночка все ж таки змогла вирватися до Криму до коханого гуцула. Важко сказати, чим вона керувалася, але новорічне свято курортна пара зустрічала по-сімейному. І хто сказав, що казка не має продовження!..

            Потяг прибував до залізничної станції  столиці півострова якраз опівдні. Не  встиг електровоз зупинитись після стрімкого бігу, а Микола вже набирав знайомий номер: йому нейнялось якнайшвидше почути й побачити свою Танюшку. І не дивлячись на зимову пору, бідний чоловік аж спітнів від хвилювання.

           Жінка вже стояла в тамбурі в очікуванні зупинки поїзда. Їй, бач, теж не терпілося якомога  швидше дістатися до курорту. Аж раптом задзвенів мобільник. Приклавши слухавку до вуха, вона почула такий рідний довгоочікуваний голос:

                -   Привіт, любко моя зеленоока! З приїздом.

               - А ти де, Микольцю-Чудотворцю? – проспівала здивовано, роззираючись по сторонах Тетяна, - Я не бачу тебе, мій галантний кавалере. Я ж відчуваю, що ти десь тут, поряд.

            - Та тут я, тут. З того місця, що проводжав тебе майже рік тому, не сходив. Стояв і чекав, Сонечко моє ненаглядне. От бачиш і дочекався, - від напливу почуттів Миколин голос затремтів, від хвилювання спазм перехопив горло.

               Проте, на диво, він швидко оговтався, поспіхом підбіг до вагона поїзда, прийняв поклажу і за мить, обхопивши свою ненаглядну в обійми, кружляв по перону в якомусь дикому танці. І був  винагороджений щедро – Таня обсипала його щоки, губи, лоба десятками ніжних поцілунків. Збоку глянути, ну тобі молода закохана пара, що тільки-но побралася. Враження, ніби нікого, крім них обох, у всьому білому світі не існує…

               Збуджені і щасливі вони подалися до маршрутки: він з поклажею, а вона з прим’ятими квітами, котрі теж побували в обіймах.

              І знову курортники новорічне свято провели на своєму місці, в тому ж таки сосновому ліску на узвишші протилежного берега озера.

              І все відбувалося так само чудово, як і першого разу. Різниця крилася в справжньому сюрпризі, який підготувала їм природа. Сонечко, як того казкового Нового року, не пробилося крізь імлисте небо, проте святкової ночі, як на замовлення, випав сніжок. Все довкіл: і пагорб, і сосни, і очерети вкрилося тонким білим покровом, що аж очам ставало боляче від тої білизни.

              Вони, мов ті дітлахи, бавилися і відчувалося, що коханці дуже скучили один за одним. Поважні, з огляду на вік, люди гарювали без оглядки, бо навкруги жодної живої душі. Та що там довкіл поляни, ліска, озерця, на цілій планеті вони, лише вони одні і більше нікого.

                Він натирав її лице м’яким снігом, від чого воно ставало чимраз червоніше й червоніше. Жінка ж пручалася і коли виривалася, то чимдуж втікала вздовж крутояру. Коли ж чоловік нарешті наздоганяв кохану, вона відбивалася сніжками. Коли ж і це не допомагало, вона вдавано падала, закриваючи розпашіле лице руками. І ще вона сміялася, сміялася так щиро, так заразно, як може сміятись, лише щаслива людина.

             Джурик був на сьомому небі. Як же він ждав цієї миті, щоб отак ощасливити близьку йому жінку! Він ладен був віддати часточку своєї душі, ні, всього себе, щоб його сизокрила голубка, як вільна птаха, пурхала вільно, звільнившись від усіх земних проблем і негараздів.

            “Чого-чого, а непорозумінь у її житті вистачало. Всі вони приносили і переживання, і страждання. Хай хоч тут, у санаторії, влаштую коханій приємні сюрпризи”, - втішався думкою Джурик, а на очах  виступала зрадлива волога.

            І скільки тій людині треба для повного щастя. До міцненького здоров’я - жменька душевного тепла, уваги, любові і щастя в її долонях. Обов’язково любові, чистої-чистої, як джерельна вода, та, що безупину тече з-під пагорба. Тече і вдень, тече і  вночі та навіть взимку, в найлютіші морози. Тече й не замерзає, і вибігти ніяк не може.

            Струменіє, бо є життєдайна волога, як і те добро, що є у кожній людині, і котре повинне підживлювати інших, збагачувати їхні душі. А таких нужденних, з понівеченими долями на нашій  грішній землі предостатньо. І не кожному дано самостійно, без сторонньої допомоги викарабкатися з такого життєвого лабіринту…

             Микола все рідше згадував свою кохану  дружину, милу Алесю, яка була десь там далеко- далеко, наче в іншому житті. Її місце міцно посіла інша жінка, теж люба Джуриковому серцю, на ім’я Тетяна. Жива …, але чужа.

             Микола інколи задумувався, а чи ж можна кохати двох?! Це надскладне питання в усі часи поставало перед мільйонами як багатих, так бідних людей. Проте однозначної відповіді не знаходив ніхто, жоден смертний на цій землі.