На фінішній прямій

На фінішній прямій

          Під’їхали до міста корабелів рано вранці. Місто ще не прокинулося. Де-не-де траплялися перехожі та й транспорту на вулицях було негусто.

              - А в Миколаєві теж саме, - дивлячись у вікно з осудом мовив Микола, - Вивіски, реклама, як не російською, так англійською. І ти знаєш, тезко, як мені здається, цього ніхто не відстежує. Я не знаю, як тебе, а мене це ображає, як громадянина. 

               Не погодитися з напарником я ніяк не міг. Такі ми були, такими ми є і, напевно, ще довго будемо. Безхребетні, чи що. Просто такий висновок напрошується, якщо уважно відстежити, як формувався менталітет українця. Одне діло задекларувати незалежність, а інше притримуватися її в повсякденному житті.

              - Цілком згоден з тобою, тезко. На всі сто згоден. “Раболепия” в нас вистачає, воно просто зашкалює. Ти мені пробач за вжитий росіянізм, але іншого, влучнішого слова в своєму лексиконі я не віднайшов. Можливо, я українофіл, але мене, як і тебе, не полишає думка, що в житті все починається з малого: зрадив рідну мову – зрадиш і рідну неньку.

               Вийшли ми з сусідом на міжміському автовокзалі з автобуса, що як стриножений кінь зупинився раптово після нестримного бігу. Хотілося хоч трішки розім’яти кісточки, бо й справді засиділися. Цілу ніч  провели на сидіннях наче влиті в них в одній і тій же позі. Ворогу не побажаєш такої розкоші, та ще й при наших хворобах.

                  Ні я, ні Микола не палили, то ж і стояли поряд зі своїм “Ікарусом” і тихо вели бесіду.

                 Незважаючи на ранковий час людей на посадкових платформах було вдосталь, і більшість із них перебувала в рухові. Хтось метався в пошуках потрібного автобуса, а їх тут вишикувалось чимало, хтось поспішав відкрити ятку, щоб задобрити їжею зголоднілих за ніч пасажирів. Зрідка стояли такі, як і ми, подорожні в очікуванні відправки транспорту.

            У багатьох із них в руках диміли цигарки чи парувала кава. Дехто суміщав і те, й інше, запиваючи, за влучним Миколиним виразом, “збадьорюючим кофеїном згубну курятину”. Складалося облудне враження, що всі тут поголовно курці та кавомани. І що найбільше дивувало і, скажу по правді, обурювало, це те, що серед всієї цієї димлячої братії чимало жінок, а то й зовсім жовторотих дівчисьок.

             Обидвом нам ця неприваблива картина не подобалася і ми, виражаючи невдоволення, тихенько посунули до свого старенького “Ікаруса”, що сиротливо стояв, як бідний родич, серед шикарних “Мерседесів” та “Манів”.

                  У салоні стало зовсім холодно. Водії, чи то провітрювали автобус, чи просто забули прикрити двері і за двадцять хвилин стоянки він віддав усе тепло. Всілися ми на остиглі сидіння, відчуваючи повний дискомфорт.

                Я чудово розумів, що Джурику ще їхати й їхати, а мені залишилося, можливо, хвилин сорок, ну максимум година, і  я вже вдома. А Миколина нічна сповідь, довга і щиросердна, на жаль, не мала закінчення. Хоч був втомленим, все ж бажання дізнатися більше про роман двох залюблених один в одного немолодих людей перемогло втому.

                Логіка підказувала мені, що була ще одна зустріч, адже Микола говорив про прощання в вагоні перону сімферопольського вокзалу. А я ж своїми очима бачив вчорашнє чуттєве розставання на Сакській автостанції.

                Саме про це я сказав своєму новому знайомому, з яким уже склалися досить-таки довірливі стосунки. Мені навіть на мить здалося, що знаю цього гарного чоловіка не якихось півдоби, а в крайньому випадку з півроку.

                  Джурик у відповідь на моє припущення щиро розсміявся і зізнався:

         - Невже не надоїв я тобі, Колю, своєю балаканиною. Адже цілісіньку ніч проговорили безперестанку. Вірніше, не так: сповідався я, а ти, тезко, виявився хорошим слухачем. Недарма в народі кажуть – знайшов вільні вуха. А взагалі-то я вдячний тобі, що ти з розумінням поставився до моїх житейських проблем.

                   - Ти знаєш, чоловіче добрий, якби ти не був таким щирим, багато в чому відвертим, а мене б мало цікавило твоє непросте життя, то розмова б наша закінчилася, майже не розпочавшись. Познайомилися – та й добре, і кожен переглядав би свої сни. Але ж ні. Багато з того, що мені довелося почути з твоїх вуст, заслуговує не простого уважного прослуховування сповідання одного подорожнього іншому. Якби ж то я мав Божий дар, то описав би цю драматичну історію безо всяких прикрас та вигадувань. І не гірше б одержалося, а в сто разів цікавіше й правдивіше, ніж у деяких мильних телесеріалах чи в товстелезних романах. Але правду говорять: скільки людей, стільки й доль. Щасливих і не зовсім, проте твій курортний роман, пробач, ні, твоє світле кохання, і я в цьому впевнений, повинне мати логічне і щасливе продовження. Жаль, дуже жаль, що мені не доведеться взнати: чи вдасться вам поєднати свої серця?  Бо трикутник утворився безвихідний…

                - Чому ж не довідаєшся? Якщо вже така розмова відбулася, то підтримувати дружні стосунки сам Бог велів. Я з усього бачу, ти чоловік позитивний. Іншому б я й не довірив повік історію свого багатостраждального життя, сповненого драматизму, і надії на кращу долю на схилі мого віку. Я й сам не відаю, чого чекати в подальшому: нових випробувань чи може й ударів фатуму (наче вже й досить на мою голову), чи, може, всміхнеться доленька й низпошле дарунків на старість (наче вже й заслужив), – зажурено, проте не приречено мовив мій такий цікавий супутник.