Вітання з ювілеєм
Сяк-так добув Джурик, і то не до кінця, свій термін лікування в санаторії та й поїхав до себе на Миколаївщину. І знову потягнулися дні, один схожий на іншого, безрадісні та нудні.
Знайшлася, правда, для одинокого чоловіка така собі втіха: замість того, щоб сидіти годинами склавши руки, він почав балуватися рибалкою. У Карпатах, рідних і вже підзабутих Карпатах, де стрімкі потоки-ріки, цього заняття ні в дитинстві, а ні в юності гуцул не спізнав.
А тут цілком рівнинна ріка, правда, вниз по течії норовиста й порожиста, дарувала багатьом любителям непередавану радість тріпотіння щойно виловленої рибини.
І так рибна ловля затягнула міцно чоловіка, що він інколи забував і про їжу. Та то й не дивно: Микола по натурі мав азартний і завзятий характер.
Дивна то забава чи то хобі, як-то зараз говорять, зимова рибалка. Одягається-впугується риболов потепліше, бо понад річкою вітер сифонить, тільки тримайся. А коли декілька десятків лунок проб’є в товстелезній кризі, спина стає мокра-мокрісінька. За день так тією пішнею намахається аж до сьомого поту, то дурно робиться.
До всього ще й морозне повітря, і розкішна, по-свойому гарна, зимова погода, і пристойне фізичне навантаження, ну і, звичайно, сякий-такий улов, гарантовані кожного виходу на лід.
Попадалися, а ловив Микола рибку й на блешню, й на мормишку, окунці полосатенькі так грамів по триста. Особливо радів, коли натрапляв на косячок зголоднілих хижаків. Одне задоволення вихоплювати їх один за одним із лунки.
Замерзають , бувало, на кризі, а принесе рибалка гарненький улов додому, висипле у миску, стукають окушки об дно, мов дерев’яні. А тільки- но заллє їх водою, дивись, а вони починають плавати, наче нічого й не трапилося. Диво-дивне та й годі…
Вийшов Джурик одного разу ранньою весною на чергову рибалку, але ж не зміг насолодитися забавою. На річці почався льодохід. Піднявся затятий рибак на залізничний міст та й зупинився на пішохідній доріжці якраз посередині транспортної переправи.
Попереду йому відкрилася неймовірна панорама міста і скресаючої річки Південний Буг.
Крига тільки но рушила. Чувся глухий тріск, що переходив у потужний стогін. Здавалося, ніби величезний монстр звільнявся віл льодяних кайданів, видаючи неприродно дужі та потворно дикі звуки. Окремі крижини вільно проскакували між прольотами моста, інші ж підпливали впритул до биків, налазили одна на одну і ставали диба.
Микола вперше спостерігав льодохід, та ще й з такої висоти. Йому аж голова запаморочилась від побаченого. Він ніяк не міг втямити, чому так враз товстий суцільний лід почав розпадатися на окремі брили криги, які поводяться так агресивно.
Неподалік зупинилася парочка молодих людей, котрих теж заінтригувала своєю казковістю стихія. Хлопчина, з першого погляду студент, емоційно повідав подрузі, що то ще під час льодоставу військові вимушені були закласти вибухівку, щоби прискорити процес звільнення річки від криги. Адже всі розуміли, яку велику силу і не меншу небезпеку тамує в собі ця крижана стихія. Вона ж може наробити багато лиха.
Микола не мав куди поспішати, бо ніхто вдома його не чекав. Молодята, обійнявшись, пішли своєю дорогою, отож чоловік залишився наодинці з природою, що бушує.
Воднокрижаний потік не вгавав, невпинно несучи неоцінений скарб – воду до далекого синього моря. Микола відчував магнетичну силу води, яка манила його в рідних Карпатах, у курортному Криму, і тут, у Первомайську.
Згадалася Алеся біля Синевіру, Таня біля Сакського озера і він один… над Бугом. Так тужно стало самотньому чоловікові, ну хоч вовком вий…
Та враз Миколі спало на думку, що ця ж річка протікає й через Таніну Вінницю, і що водичка Бугу несе йому привіт від любої його серцю жінки.
“Сентиментальним став, - подумав зажурено чоловік, - старію, одначе”.
Путаючись у числах та обчисленнях, він намагався визначитись, за який час краплинка бузької води подолає відстань від Вінниці до Первомайська. Це щось близько двох з половиною сотень кілометрів. На всій ділянці річка рівнинна, течія не дуже стрімка, тож за три доби він зміг би тримати в руках привітання від коханої.
От коли б можна було такі послання відправляти і одержувати відповіді на них по воді. Та тільки повернути річку назад аж ніяк не можна. Як і життя людське…
“Розфілософствувався я чомусь сьогодні, - майнуло, - Старість, як і самотність, не в радість”.
Під враженням щойно побаченого, світлих і водночас щемних спогадів та проведених дивних розрахунків Микола не зміг втриматися і, не дочекавшись домовленого двадцять другого числа, зателефонував Тані. Йому чомусь так захотілося поділитися своїми переживаннями й міркуваннями зі своєю любкою.
- Микольцю! Мої тобі вітання. Ти, як та дитина, наївний. Звичайно, здивував своїм дзвінком. А за те, що згадуєш хоч інколи, щиро дякую. Дуже приємно чути твій голос, - чулося в трубці ніжне жінчине вуркотіння.