І знову розлука

І знову розлука

            Надя вийшла проводжати подругу до машини швидкої допомоги, яка декілька разів на день, і в будні, і в свята, за будь-якої погоди,  завозила хворих до поїзда в Сімферополь. Жінки тепло розпрощалися і, як це роблять майже всі курортники, розмінялися адресами та номерами телефонів. У переважній більшості, скористаються ними одиниці. Так завше буває в житті,.особливо. коли мова йде про санаторій.

           Микола стояв осторонь від подруг і чекав, поки приїде “Газель”. На диво чомусь ні пасажирів, ні проводжаючих більше не було. Зазвичай, “відправка на дембель” у санаторії виливалася в ціле дійство зі сміхом та веселими жартами, напутніми побажаннями та слізьми.

          Таня заборонила Джурику проводжати її до поїзда. Ні, не те, щоб категорично заборонила, але ще з вечора затягнула своєї: не варто зайвий раз терзатися і розтягувати нервозні миттєвості прощання. Мовляв, ні до чого це.

           А чоловікові так хотілося якомога довше вдивлятися в оті звабливі зеленкуваті, з лукавинкою, очі, бачити акуратно підстрижену голівку, здатну на всілякі видумки, лебедину шию... з бірюзовим намистом…

            Але жінка все віддалялася й віддалялася, і на мить Миколі здалося, що він їй просто надокучив.

           Чоловік стояв одиноко й обмізковував свої подальші дії. Образитися – нізащо. “Бач, Наді скільки часу приділила. Брехня, я ще своє візьму,” – незлобливо подумав, тупцяючись на місці.

           Жінки наостанок перекинулися якимись фразами, і кмітлива Надія, щоб не заважати прощанню, нарешті відкланялася і попрямувала до спального корпусу.

           Тетяна ж одразу підійшла до Миколи і, винувато, бо ж мудра жінка, згладжуючи ніякову ситуацію, вибачилася і поцілувала в щоку.

           На душі Джурика враз потеплішало. І скільки їй треба! Всього нічого – граминочку тепла, уваги і участі. А Таня в цьому розумілася.

           Під’їхав автомобіль швидкої, і Микола мовчки заніс чемодана та сумочку до салону та й усівся поруч зі здивованою Тетяною. Жінка ж глянула на нього запитально, проте, не говорячи ні слова, прийняла його рішення схвально. Це проявилося у міцному потиску руки і у вдячному виразі її зеленкуватих очей.

             Пара сиділа, взявшись за руки аж до самого залізничного вокзалу. На них поглядали у дзеркало заднього виду і водій, і працівник санаторію, що супроводжував пацієнтів, і криво посміхалися. Курортники ж на всі ці погляди, на всі ці усмішки махнули рукою.

            Микола всю дорогу намагався розвеселити Тетяну всілякими історіями, якими так переповнене шкільне життя, але це йому, як раніше, чомусь не вдавалося. Всі його старання були марними.  

         Жінка, здавалося б, уважно слухала його безперестанну балаканину, але, так же само, як і Микола, відчувала невідворотність розлуки. Її очі красномовно промовляли: “Це ж несправедливо розривати все по живому. Боляче ж! 

              І тільки-но диктор, черговий по вокзалу, оголосила посадку на потяг, котрий повезе її до рідного міста, обоє аж здригнулися. Встали, мов ті бездумні роботи по команді, мовчки побрели по людному переходу до платформи, на яку вказав голос з гучномовця. Так само без слів підійшли до купейного вагона. Нервове напруження від наближення часу розставання все наростало й наростало.

         Таня, його Танюшка, наче аж зменшилася в розмірах і нагадувала безпомічну дитину. Вона автоматично пред’явила завчасно приготовлений проїзний квиток немолодому вже вагоновожатому. Той мовчки жестом запросив їх до вагона.

          “Все наче в тому німому кіно. Тільки Чарлі Чапліна не вистачає!” – криво посміхнувшись, подумав Микола і, пропустивши вперед кохану, заніс речі до купе. На щастя, там ще нікого не було і ніхто не міг завадити їхньому прощанню, щоб побути ще якусь хвильку насамоті. Тільки Він і Вона...

            Джурик акуратно розмістив у відведеному місці під сидінням подружчину поклажу, став на коліна і, уткнувшись в жіночі руки, ніжно цілував їх.

            В обох з очей текли гіркі сльози. Микола провів тильною стороною руки по Тетяниній щоці, наче змахнув з неї зрадливі краплинки, різко випростався, розвернувся і вийшов з купе.

          Дійсно, це вище людських сил, як говорила Таня після минулорічного їхнього перебування в санаторії під час прощання. Це нестерпно боляче, коли зранена душа ридає в передчутті самотності.

        Неквапом, низько опустивши сивіючу голову, чоловік вибрався з вагона. Спостережливий провідник, побачивши його стан, намагався втішити:

                -  Чоловіче добрий, та не переймайтеся Ви так. Майте надію на скору зустріч.    

              -    Дай Боже, дай Боже, - скоромовкою проговорив Микола і з теплотою подумав: “Українською, рідною спілкується. Львів’янин, добрячок-землячок об’явився”.

            До відправлення лишались якісь хвилинки, коли до вагона підбіг з невеликою поклажею захеканий чоловік, так десь років сорока п’яти – сорока восьми. Микола стояв на пероні навпроти Таніного купе і тому бачив, що запізнілий пасажир зайшов саме до Тані. Жінка відсторонилася від вікна на мить і щось там відповіла новоспеченому супутникові.   

               “Значить, Таня їхатиме не одна, скучати буде ніколи”, - подумки відмітив Микола і на пантомімі заходився показувати коханій жінці, щоби та по приїзду до Вінниці зателефонувала йому.