Казка має продовження

Казка має продовження

            З Танюшкою перемовлялися по телефону, як і домовлялись в санаторії, щомісяця. Бувало що й частіше вдавалося почути милий голосок, здебільшого на свята. Микола не зловживав жіночим довір’ям, боявся нашкодити коханій, адже заміжжя - справа тонка і крихка. Доводити ж сімейні стосунки до розладу і, не дай Бог, розриву, ніхто не збирався.

            Проте ці рідкі розмови роздмухували незатухаючий вогонь їхнього взаємного кохання. Де тільки й бралися найніжніші слова, що виражали щирість палких почуттів цих далеко немолодих людей? Та й міри такої ще не придумали люди, щоб виміряти силу взаємного притягання двох сердець осіб протилежної статі.

            Десь у кінці жовтня несподіваний і нежданий дзвінок висвітлив Танін номер. Прозвучав він без усякого зв’язку з їхніми домовленостями в другій половині дня, під самий вечір. Микола стривожився, адже тільки двадцять другого вони спілкувалися і ніщо не віщувало якихось несподіванок.

           Таня заспокоїла чоловіка, бо її тонка душа розуміла його тривогу, і повідомила, що їй пообіцяли путівку до санаторію у другій половині листопада. Хтось із тих, хто стояв на черзі, відмовився і, щоб та путівка не згоріла, підшукували людину, котра б погодилася поїхати на лікування. Отож жінка й перепитувала Миколу, чи брати  їй ту путівку, чи ні.

          Джурик - не дурак, прекрасно розумів, що Танюшка хоче взнати, чи зможе він приїхати до санаторію. Що він міг у відповідь сказати, що він міг в ту мить зробити, щоб розв’язати цю надскладну задачу. Звичайно, Микола наполягав, щоб Таня ні в якому випадку не відмовлялася від можливості оздоровитися, ну а з ним як буде, так і буде.   

           В такі аж занадто стислі терміни Миколі було надзвичайно складно вирішити проблему з путівкою для себе, адже два роки поспіль забороняється користуватись пільгою. І до всього ще існує черга. Де ж без неї! Чоловік доклав по-справжньому титанічні зусилля, щоб, хоч із запізненням на два тижні, зустрітися з коханою. Сила почуття підштовхнула його до неприйнятних, противних всьому його єству, дій... Довелося розкошелитися.

               Ні світ, ні зоря добрався Микола до омріяного санаторію, хутенько оформив усе, що належить зробити новоприбулому на лікування. У реєстратурі попросив розмістити його у тій же самій кімнаті, що в старому спальному корпусі. На щастя, вона пустувала і наче чекала на свого шанувальника. Відремонтована з весни кімната біліла новим металопластиковим віконцем, радувала встановленими телевізором та холодильником.

              Ще з минулого разу між Миколою й Тетяною існувала домовленість, що двері їхнього казкового помешкання, якщо в ньому є господар, для коханої жінки будуть прочинені. Це щось, на кшталт, умовного знака чи сигналу.

            Ось і цього ранку прибулий курортник напіввідхилив двері та й розпочав розкладати речі з валізи. І нарешті радісна мить - пароль спрацював. У кімнату залетіла його голубка Танюшка, така щаслива і збуджена, така рідна і жадана.

           Вона обхопила його руками і обцілувала в щоки, губи. Микола, хоч і готувався до довгоочікуваної зістрічі, все ж не був готовий до такої хвилі теплоти, яку виплеснула на нього кохана. Після тривалої розлуки він розчулився і як можна ніжніше пригорнув до себе, до свого серця це дивне створіння, яке почало перевертати його світ.

             Навзаєм припав спраглими губами до її палаючих щік і таких бажаних вуст.

          - Микольцю! Як же я скучила за тобою, рідний! Як ти доїхав? - і не дочекавшись відповіді, застрочила мов з кулемета. - А я знала, що ти молодчина і знайдеш можливість, щоби наша казка мала продовження. А я кожен день підходила до дверей, а вони все зачинені й зачинені. Вже й надія почала вмирати. І чому не зателефонував, що маєш приїхати, я б зустріла.

              - Танюшко, любко-голубко моя сизокрила! По-перше, доброго ранку. По-друге, я вже з тобою, а все інше, то дрібниці. А по-третє, сьогодні ж не двадцять друге. Ну, а якщо серйозно, то як же я міг не приїхати, коли на мене чекає така гарна молодиця, - радіючи і не відпускаючи з обіймів свою обраницю, мовив Микола. - Я, мабуть, згорів би від страждань, знаючи, що ти, радість моя, сама тут без мене. То великий гріх не виконувати даних тобою обіцянок. Для чого ж тоді ми наше послання писали, що десь покоїться під маслиною біля нашого озерця.

             - Колю! У нас є трішки часу до сніданку, давай сходимо до нашої набережної. Я кожен день зранку, як на побачення прямувала туди сонце зустрічати ... без тебе. Ціла вічність розділяла нас і ось, нарешті, ми  знову поряд, хороший мій! – жебоніла радісно Тетяна до Миколи, як та водичка з джерела, що спадає з під пагорба, утворюючи стрімкий потічок.

             І здавалося, що ніхто і ніщо не в силах зупинити того потоку людських слів і почуттів, які виплескувалися назовні так природно й так щиро. Ніхто і ніщо не могло завадити нестримному бажанню жінки бути щасливою...

              А озеро сонливо і безтурботно хлюпотіло поміж пологими берегами. По його свинцево-сірій поверхні пробігали ледь помітні брижі, від яких рябіло в очах. Вогняна куля вже відірвалася від ясніючого виднокола і поволі збиралася по небесній сфері знайомою йому дорогою-дугою до своєї такої далекої нічліжки.

               Життя на принишклому озерці поволі пробуджувалося. То там, то сям виднілися зграйки диких качечок, котрі ні з того, ні з цього  зривалися з місця і носилися собі з краю в край по водній гладі, ховаючись в прибережних очеретах. Диву даєшся, а чим же вони живилися в цій солоній водоймі? Що приваблювало їх у, здавалось би, безжиттєвій рапі?