Заняття для душі

Заняття для душі

               І зжурений Джурик вирішив бігти від самотності, бігти стрімголов, бігти без оглядки. І це йому на щастя вдалося.

                 Стимулом до дій стали дітлахи. Так, саме ті хлопчики і дівчатка, з якими він возився восени на міжбудинковому подвір’ї.

               Якось перестріли вони чоловіка біля альтанки, де їхні деревця вбиралися в зелений наряд, і так хитрувато затіяли розмову:

               - Дідусю Миколо! Щось не видно Вас зовсім ось уже скільки часу. Ми навіть подумали, що Ви до сина поїхали. Декілька разів забігали, щоб провідати, а у Вас все замкнуто й замкнуто. Чи не захворіли часом?

            - А наші деревця гарно прийнялися, вже й листочки величенькі. Може, й квіти висівати та садити на наших клумбах пора, - навперебій загомоніли.

              - Тихо, тихо, сороки! Добридень вам, - чемно привітався. - Це ж скільки ми з вами не бачилися? Цілісіньку зиму. Лікувався я в санаторії і, зізнаюсь по правді, там теж вас згадував. А ваше бажання продовжити осінні трудові десанти заслуговує на повагу. Якщо є бажання, то можна і квіти висівати та садити, а може, й не тільки їх. Занять багато і задумок не менше.

              -  Миколо Даниловичу! Та не томіть Ви нас, признавайтеся, що Ви ще понапридумували?

             - Є ідея! Поки я тут помізкую, а ви тим часом, довідайтеся, чия то там маршрутка поруч з третім під’їздом паркується.

            - А що там взнавати, - обізвалася Настуня, найбільша моя помічничка, - це автівка Максимового батька. Макса, надіюсь, Ви ще не встигли забути? – з єхидцею продовжила дівчина.

             - Такого забудеш! - в тон відповів самозваний наставник. - А де ж сам Максим?

          Перепитав стривожено, бо давно вже підмітив, що ватажком дворової компанії є саме цей гарний юнак. Мабуть, верховодив дітлахами не тільки тому, що був старшим, але й тому, що Бог не обділив його організаторськими здібностями.        

          - Та незабаром має підійти з тренування, в нього через тиждень міські змагання з легкої атлетики. То він зі стадіону не вилазить. А що, може хай зайде до Вас, як тільки-но звільниться, - скоромовкою випалила дівчина, густо зачервонівшись.

             З усього видно було, що Настя симпатизувала хлопцю. “Ну що ж, хай зароджуються почуття, від того лиш користь буде”,- подумав Микола, але відповів зовсім інше:

              - Так, так. Я чекатиму Макса на альтанці.

          І хлопчина не змусив себе довго чекати. З’явився весь розпашілий та збуджений. Вочевидь навантаження на біговій доріжці мав солідне і ще не відійшов від запалу боротьби. Микола розумів юнака, сам був таким. Спортсмени - народ добрячий та плохий, але не звичний до програшів. Навіть на тренуваннях намагаються вести перед. А якщо все це помножити ще на юнацький максималізм...

         -  Миколо Даниловичу! Доброго вечора. Настя передала, що Ви бачити мене хотіли. Щось трапилося? - стурбовано запитав Максим.

                - Доброго здоров’я тобі, синку. Спасибі, все в нормі, слава Богу. Я от що хотів у тебе з’ясувати. Батько твій, як мені стало відомо, має власну маршрутку. Бачу частенько стоїть біля під’їзду, - привітавшись, Микола не розкачуючись, сходу взявся за діло.

              - Так, він обслуговує сільські маршрути. Вранці кожного дня він їде за селянами, які мають справи в місті, а перед вечором - перевозить їх у зворотньому напрямку. Отож і простоює більшу частину дня біля дому. “Конкуренція” каже, - перекривив незлобиво батька.

               Видно, що ця болюча тема неодноразово обговорювалася в сім’ї, і підліток мав на цей рахунок власну думку.

             - Слухай, хлопче! Є ділова пропозиція. Я зараз тобі все поясню, твоє ж завдання батька переконати, що це вигідна справа. Як ти думаєш, Максимку, автівка для чого? – заінтригував хлопця.

               - Дивне запитання. Щоб їздити, возити вантажі, людей. Одним словом, гроші заробляти, - заокруглив свої карі очі юний “економіст”.

               - Правильний підхід, підприємливий. Так от, Максиме, є дещо й інше, окрім бізнесу, і я хочу тобі про це донести.. Думаю я про вас, про ваш розвиток і зайнятість. Чи не можна батькові у вільний від поїздок до села час ще й екскурсійні маршрути обслуговувати. Переговоріть вдома у сімейному колі і, якщо батько погодиться, хай дасть мені знать про своє рішення. Тільки, будь ласкавий, не зволікай, час не жде. Згода?               

                    - Ну у Вас і голова, діду Миколо. Ловко Ви  все придумали. А ми тут дур’ю маємося.

                 - Запам’ятай, хлопче, голова дана людині не тільки для того, щоб шапку носить, - скромно обізвався на те Микола.

                 Наступного дня, десь годині о десятій, як тільки-но він поснідав, пролунав дзвінок у двері. Микола, не зволікаючи, прочинив їх і побачив на порозі молодого чоловіка, якого декілька разів зустрічав на прибудинковій території. Оскільки до нього рідко хто навідувався, то, враховуючи вчорашню розмову, це, без сумніву, міг бути лише Максимів батько. Більше нікому.   

                - Доброго ранку! - привітався чемно доволі таки симпатичний молодик. - Пробачте, що без попередження, але я до Вас із питання Вашої задумки. Повинен сказати, досить таки цікава ідея.