Дату й час змінити не можна

Дату й час змінити не можна

              Зустрілися курортники вранці і знову біля свого озерця, на набережній. Зупинились поруч з красномовним написом, що ясраво горів на парапеті. Кожен подумав: можливо вони його бачили разом востаннє. Ох, і щемливе ж відчуття розлуки!

              Водойма вже зачекалася своїх палких шанувальників. Вона шепотіла лагідними хвильками щось особливо ніжне та приємне, лише одному йому відоме. До шуму прибою приєднували свої голоси й очерети, котрі приглушеним шурхотінням навіювали сум прощання.

              Підморожувало. Навкруг нікого, тільки вони удвох. На предметах і травичці густо висіявся сріблястий іній. Легенькі хрещенські морози несміливо нагадували про південну беззубу зиму...

                 Стояли мовчки, обійнявшись. Ніколи і нічим жодна людина в світі не може виразити ступінь кохання в повній мірі. Хіба що лише тоді, коли заради цього світлого почуття йде на самопожертву, тобто на вірну смерть. Але ж то крайнощі і таке трапляється зрідка. Ні слова, ні вчинки в житті простих смертних не взмозі передати найвеличніше з почуттів, яке або ж залишається навіки, або ж розсіюється ніби та ранкова імла.     

           Пара довго стояла непорушно, злившись воєдино. Вони відчували щасливі миттєвості душевного спокою і глибокої надії на подальший розвиток їхніх таких непростих взаємин.

                   Першим порушив мовчанку Микола. Він стиха мовив зажурено:

                - От і все. Це останній наш з тобою, ангеле мій, казковий ранок. І навіть сонечко зажурилося- забарилося і не хоче попрощатись зі мною грішним. А чи,  може, відпускати не хоче...

           - Не знаю, Микольцю, чим ти мене приворожив. Мабуть, все-таки добротою, порядністю, щирістю. Але бачить Бог, я не можу змиритися, що ми розлучаємося і, можливо, назавжди, - з глибоким смутком в голосі в тон йому відповіла Таня.

                 - А я буду періодично - епізодично нагадувати про своє існування. А чи пам’ятаєш, Танюшко, той день, коли ми зустрілись з тобою? Ні, не поворот голови на алеї під нашим корпусом, а караоке, кінозал, дискотеку, - допитувався чоловік.

            - Та, здається, той казковий вечір ми подарували один одному..., - Таня потерла скроні пальцями, напружуючи пам’ять, - так, так, двадцять другого грудня. Точно двадцять другого.

                 -   От ми й вийшли з тобою, радість моя, на це чудесне число, яке я скільки жити буду забути, не зможу. Танюшко! Запам’ятай, кожного місяця саме цього магічного числа об одинадцятій годині, щоб там не трапилось, я виходитиму на зв’язок з тобою.

                - От який же ти молодець! Прекрасна задумка! І запам’ятовується легко: двадцять два ділимо на двох. Нас же двоє. От тобі й одинадцять. Лишень, Микольцю, маю до тебе одне-єдине прохання: якщо двадцять друге випадатиме на вихідний, то телефонуй тієї ж одинадцятої, але наступного за вихідним дня. Не хочу, ні, не можу я травмувати свого Павлика. Він того не заслуговує. Так буде ліпше. Домовились, друже!

                  І вони на знак взаємної згоди закріпили домовленість міцним поцілунком.

          Був сніданок у колі жінок, але Микола бачив лише її, свою обраницю. Надивлявся, наче фотографував, захоплюючись  її нев’янучою красою.

              Таня пішла собі на процедури, а Микола готувався до прощання з курортом. Зайшла сестра-хазяйка, щоб уточнити час його від’їзду, тактовно нагадавши про здачу кімнати та білизни. Чоловік особливо не поспішав. До вечора він мав предостатньо часу, щоб розрахуватися з бібліотекою, одержати відривний талон до путівки в реєстратурі і нарешті здати кімнату.

                Ходив скрізь, як запрограмований робот, безучасний і пониклий...

               Таня примчала опівдні вся захекана і розпашіла:

              - Микольцю! Так поспішала, що аж упріла. Дуже вже хотілося провести з тобою останні години перед нашою розлукою. Гайда до парку!

               - А я вже заждався тебе, моя хороша! - А сам, тяжко зітхнувши, подумав: “Не моя ти, не моя!”

           До обіду залишалось щось близько години, то вони ледве встигли оббігти всі алеї цього чудового витвору садово-паркового мистецтва. Дехто з пацієнтів санаторію ремствував, що занадто багато дерев пам’ятки природи пускається під пилку. Але ж настає той час, коли престаріле дерево починає хворіти і приймає смерть стоячи. Проте обслуговуючий персонал не міг допустити, щоби сухостій ніс в собі небезпеку чи то хворим, чи то колегам по роботі. І тому відбувалася планова заміна паркової рослинності. За цим стежили працівники, які постійно копошилися як на клумбах, так і парковій зоні.  

          Отож серед безлічі пеньків від спиляних дерев красувалися молоді саджанці сосонок, туй, платанів, дубків.

              Так і в людському середовищі, на зміну одному поколінню приходить інше, молодше, сильніше. І цю цивілізаційну закономірність ніхто і ніщо змінити не може.

             І дерево, і людина повинні мати міцне і розгалужене коріння, добре розвинуту і правильну крону, ну і, звичайно, бути здоровим.       

              Ось саме такі сентенції злітали з уст чоловіка. Його чомусь потягнуло на філософські роздуми. І це мало дуже просте пояснення: Микола боявся не те, що говорити, а навіть думати про неминучу розлуку, про закінчення чудової казки з незрозумілим епілогом.