Сіро - чорні полоси

Сіро - чорні полоси

            Закінчилася безтурботна юність, розпочалися звичайнісінькі дорослі будні. Дах над головою мали, тож тили були надійно захищені. Батьки нас дещо балували, і ми цим успішно користувалися. Обоє з головою поринули в роботу, утверджуючись кожен на своєму робочому місці.

            Невдовзі я завагітніла. Носила дитинку важко, тому часто лежала в лікарні на збереженні. Павло просто рвався на частини: що робота надскладна, у все приходилося вникати на ходу, що в мене зі здоров’ям не заладилося. І так моєму чоловікові хотілося сина, що коли консиліум лікарів виніс вердикт про перервання моєї вагітності, Павло ходив сам на себе не схожий. Він просто самоусунувся від прийняття рішення. Його я знала, як сильну й вольову натуру, людину рішучу, категоричну, дещо самовпевнену, а тут тобі на, спасував мужик. От так от буває…                 

             Осуджувати не стала, адже вибір між життям і смертю будь-кому зробити архіважко. Не кожному дано розв’язати цю дилему. Кохана дружина чи довгоочікувана дитина, а, можливо, втрата й обох...

                Я сама наполягла на збереженні плоду і написала про це розписку, бо лікарі не захотіли брати на себе відповідальність. Страхувались, напевно. Це я зараз така розумна, знаю, що нині це -звичайна норма.

            Без кесаревого розсічення я свого синочка сама б не народила. Без допомоги ескулапів обласної лікарні це було б просто неможливо. І коли, нарешті, почула дитячий крик, все пережите враз відійшло на задній план, а позитивні емоції взяли гору і виплеснулися фонтаном назовні.

             “Я народила всупереч невтішним прогнозам лікарів, порадам близьких і знайомих. Я змогла перемогти всіх та й себе теж. Тепер у мене є ти, мій дорогий і єдиний синочку. Тож хай же зовуть тебе віднині всі Віктором. Рости, мій переможцю, здоровим і щасливим на радість нашу з батьком!

               Боже великий і всесильний! Зроби все можливе, щоб моя крихітка, народжена в тяжких муках, не зазнала більше подібного в подальшому житті. Ти врятував нас від непоправного, благаю слізно тебе, милостивий, зглянься і подаруй моєму Вітюшці щасливу долю”, - мов заклинання, захлинаючись у риданнях, повторювала я вголос слова власної молитви.

             Після виписки з лікарні, з самого початку догляду за синочком, чималу допомогу надавала моя рідна матуся. Вона навіть взяла відпустку на цей час, за що я їй безмежно вдячна. Така материнська турбота  була зовсім  не зайвою.

            Таким чином ази материнства я спостигала під мудрим керівництвом баби Дусі, яка, всупереч моєму далеко не юному віку, продовжувала  опікати дочку. Вона так прив’язалася до мого Вітюшки, що я інколи навіть починала ревнувати її до сина. Дідусь Панас по-своєму, по-чоловічому, любив онучка та все хвалився, який же в нього славний козарлюга росте. І так радісно ставало на душі від тієї любові, якою оточили нас найрідніші люди.

            Павлуша міг годинами, коли дозволяла робота на заводі, просиджувати над ліжечком малого, але щоб взяти сина на руки, довго не наважувався. Виявляється, боявся бідний, щоб не переламати хребта дитині. Так, у всякому випадку, він пояснював свою нерішучість. Хоча я ж бачила, що любить Вітюшку мій благовірний до безтями.

             За приємними і, по правді сказать, важкими клопотами перших місяців після надскладних родів я якось менше стала приділяти уваги чоловікові. Та, власне, мабуть, у кожній молодій сім’ї так ведеться, коли після з’яви на світ маленького дива вся любов дорослих переноситься на маля.

            Якось ми припали обоє до Вітюшки, який вже реагував на батьків, на світло, на звуки. Павлик схилився над малятком, яке розкинулося на ліжечку, і уважно-уважно почав вдивлятися в личко. Потому мовив стиха:

             - Ти знаєш, Таню, я ніяк не можу в синові побачити ні тебе, ні себе. На кого ж він схожий?

         - Мабуть, на себе. Та й рано ще розпізнавати риси батьків у дитині. Правда ж, він у нас найкращий! – відповіла на те щасливому чоловікові.

             - У гарних батьків і діти гарні, - напівжартома напівсерйозно підсумував суджений.

            Я чи не вперше після пологів придивилась до Павла і про себе відмітила ледь помітні зміни в його зовнішності. Ні, він як був плечистим, з атлетичною статурою, здорованем, так ним і залишився. Але його пишне, трохи кучеряве, чорне, з воронястим відливом волосся почало відсвічувати зрадливою сивиною. Ще більше мене вразила лисина, котра намітилася в області вихора.

             З часом почала помічати на наволочці волосинки, котрі з катастрофічною швидкістю покидали його шевелюру. Павло з цього приводу спочатку віджартовувався, мовляв: “Дурне волосся покидає розумну голову”. Але згодом несподівано засумував. Дивлячись на зажуреного чоловіка, я почала його розраджувати і, коли це не допомогло, попросила звернутися до лікаря.

              Павло все відтягував і відтягував “побачення”  із спеціалістом. Нарешті, рішився. Мене з собою не взяв, сходив до лікарні сам, то причвалав додому, наче у воду опущений. 

            - Що ж там лікар сказав? – запитала першою з нетерпінням, бо мовчанка Павлова затягувалася.

          - Ти знаєш, Таню, я здогадувався, що цим має скінчитися. Служба дає взнаки, - з печаллю в голосі констатував чоловік.