Сповідь друга

Сповідь друга

         Після прощального концерту Миколі раптом пригадалися події давно минулих днів. Щось до болю знайоме, він уже відчував серед туристської братії під час карпатського походу. Єднання людських душ, загальне піднесення, гіркота розлучення і ... закоханість. Але ж то була незабутня і ні з чим не зрівняна пора юності. А зараз... Ну що ж, можливо, це друга молодість.

        Вони вийшли на вулицю і ще довго-довго кружляли алеями курортного парку. А час невпинно спливав. Микола терпляче чекав і інтуїтивно відчував, що рано чи пізно його подруга повинна відкритися.

          Проте вона чомусь зволікала, хоч відступати далі вже нікуди: сьогодні ж бо останній їхній вечір. І якби Таня не розпочала свою розповідь, то можна було б вважати, що Микола став у її житті просто випадковим знайомим. І все, що відбувалося поміж ними для жінки нічогісінько не значило. Просто трапився одинокий чоловік, не інвалід-візочник, а ходячий, з яким можна змістовно провести вільний час. А його в санаторії предостатньо.

        Залишаючись наодинці, Микола інколи подумував, що ймовірно їхні з Тетяною взаємини є фрагментом звичайного курортного життя, де бурхливе, але швидкоплинне кохання - норма. А чоловікові так не хотілося, щоби в курортному романі йому була відведена другорядна роль - роль невдалого Дон Жуана. 

            -  Маю, Микольцю, малесенький боржок перед тобою. Ти, бач, цілий день в Євпаторії мені свою душу відкривав. А мені про себе й розповісти нічого особливого немає. Моє життя менш драматичне,  аніж у тебе. Проте і в ньому достатньо і світла, і тіні.

           “Вишенька, є такий мікрорайон в моїй рідній Вінниці. Саме там я народилася і виросла. Можливо, ти про нього чув або ж читав, бо там забальзамоване тіло відомого у всьому світі хірурга Пирогова. Міститься воно там у мовзолеї.

             Та й наш санаторій носить його ім’я. Ми з тобою неодноразово проходили повз пам’ятник цій без перебільшення великій людині.   

             У батьків я була одна-єдина дитина, значить - любимиця. І батько Панас, і мама Дуся від самого мого народження прагнули, щоби у їхньої доньки усе було найкраще. Хоч і жила сім’я небагато, та все ж батьки для своєї доці нічого не шкодували.

              Це я зараз, коли вже стала сама матір’ю, так дещо іронічно говорю, але тоді все сприймалося як належне. Ти, як вчитель, добре знаєш, що діти досить успішно цим користуються. Скільки таких прикладів маємо і відомо, чим  закінчується  сліпа батьківська любов. Проте, хоч як мене не панькали, я не стала мамчиною донькою. І за себе вміла постоять, і навчалась добре, і, уяви собі, з превеликим бажанням відвідувала школу.

               Дивно навіть самій та з усіх навчальних предметів більше вдавалися фізика й математика. І ще читать любила, особливо ліричні вірші. Це в мене залишилося на все життя.

           По закінченню школи, як не збивали батьки, поїхала до столиці в політех поступати. Бач, інженером захотілося стати. І що ти думаєш, дівчина, а за пояс багатьох хлопців заткнула. І не тільки сільських. Отак от!

              Ще коли відвідувала школу, років так десь у тринадцять-чотирнадцять, хлопець один з групи ризику просто проходу не давав. За ним сумна слава в усій окрузі ходила. З тим побився, там щось поцупив, і взагалі хуліганистим був парубком. Навіть приводи до міліції мав.

             Павло, а так саме звали хлопця, того року якраз школу закінчував, коли я тільки но почала на шкільні вечори бігати. Тоді в семидесяті, пам’ятаєш, Колю, в моду почали входити кавеени, то треба було всю роботу домашню переробити, уроки повчити, щоби випроситися у батьків на вечір до школи. То ждеш, не діждешся тієї суботи, що ставала справжнім святом.

           По правді сказати, я Павла побоювалася. По-перше, парубок на чотири роки старший, а по-друге, хлопець став грозою для всіх на кутку. І ще, що найбільше страшило - не дай Бог батьки взнають, то лиха не обберешся. Мама Дуся коли довідається, то ще нічого, але коли батько - мало не покажеться. Правда Павло мене жодного разу зі школи, чи з вечора не проводжав. Так ішов собі слідом, але ніхто не мав права й на крок наблизитися до мене. Отак і ходила я, в основному, з подружками.             

             Після випуску зі школи хлопець ще рік навчався від військкомату в автошколі. Так що до армії пішов служити, маючи права водія автомобіля, або, як ми тоді говорили, шофера.

            Хлопець подорослішав, де й ділася його безшабашність, гарячковитість. Навіть у рухах, діях, мові відчувалися перевтілення, не помітити які не можна було. Особливо це відмічали ті люди, котрі знали його як великого шибеника.

          В останній, перед відправкою, вечір Павло завітав на нашу вулицю. Надибав там пацана-малолітку та й підіслав того, щоб викликав мене на побачення. Що ж, мусила йти. Потайки вискочила за хвіртку, ніби на хвилинку до подружки, щоб і мама не помітила. Вона мене строго держала і, мабуть, правильно робила.

        Гомоніли недовго. Власне більше балакав-наказував майбутній воїн, я ж, здебільшого, відмовчувалася.

            - Запам’ятай, Тетянко: три роки швиденько промайнуть. Ти за цей час школу закінчиш. Я все прорахував. Щоб там не було, будеш моєю. Я тебе нікому не віддам. Навіть, якщо й заміж вискочиш, викраду. Ти мене знаєш.

             Весна стояла пізня, але повітря дихало вечірньою прохолодою. Мене брав озноб. Дійшло навіть до того, що я голосно зацокотіла зубами. Не знаю сама, чи то від весняної сирості, чи то від надмірного хвилювання.