Діти — квіти життя

Діти — квіти життя

                 Ось який, Таню, зигзаг зробило життя під старість. Та чи ж останній?

           Обживався на новому місці довго й, на жаль, болісно. Виявляється, мешкати  в власному будинку - це одне, а багатоквартирному - зовсім інше.

         Хто б сказав, що більша частина життя мого пройшла в Західній Україні, а доживати віку доведеться на півдні. Відрізняються люди, їх звичаї, мова, врешті-решт, загальний рівень культури, менталітет. Та й природа – теж.

            Одне втішало, що хоча вже розпочалася осінь, але тут на півдні було по літньому тепло і сухо. Не те, що в Карпатах, де осінь зазвичай з затяжними дощами й ранніми холодами.

            Правда, я мав завдання, яке потребувало нагального вирішення. Воно настільки захопило мене, що дозволило відволіктися від проблем важкої адаптації. До річниці загибелі Алесі залишалося зовсім мало часу, а на цвинтарі потрібно було все зробити якнайкраще. І пам'ятник встановити, і огорожку зварити, і деревце посадити.

        Ескіз надгробного пам'ятника сам намалював. Десь, колись, мабуть, у Львові на Личаківському цвинтарі вражаючий пам’ятник довелося побачити. Один лише раз побачив, та зорова пам’ять навіки зафіксувала скорботну постать матері, що горює за своєю померлою крихіткою. Пам'ятник матері й справді плакав, коли проливався дощ. Краплинки-сльозинки стікали по згорьованому скам’янілому обличчю і капали з очей згорбленої й нещасної постаті жінки на могилку...

         Діти, що приїхали на роковини до матусі, були шоковані побаченим. Вона стояла поміж нами і плакала. Треба було бачити, яку глибоку тугу ми відчували за найріднішою Людиною. Маленький Тарасик і той, дивлячись на Поліну, яку розривав плач, так ніжно пригортався до неньки, обхопивши її обома рученятами, що без сліз споглядати цю картину не  було сил.

           А поруч з могилкою та пам’ятником росла, посаджена мною ще з весни, струнка туя, на хвої якої тремтіли краплинки-сльозинки. Природа теж ніби розумілася на душевному стані людини. Якби то  ще й людина відчувала так тонко проблеми природи, то була б на Землі повна гармонія!

          Михайлик із сім’єю погостював у мене недовго, бо робота ж, та й поїхав до свого Хмельницького. І потягнулися кволо дні за днями сірі й безрадісні для мене одинокого. Єдиною віддушиною залишалася місцина, яка мов магнітом притягувала до себе - це Алесіна могилка на кладовищі. Тож і їздив туди чи не щодня...

           Якось у другій половині дня вийшов у двір між багатоповерхівками, щоби купити хліба. Магазин у мікрорайоні був недалечко, тому й скуповувався майже завжди там. На ринок не ходив, бо це велелюдне місце та суцільний гам, що стояв там постійно, чомусь дратували. Отож постійно, два рази на тиждень, по вівторках і п’ятницях отоварювався у привітних господарів магазинчика.

          Зграйка підлітків, десь з восьми осіб, не знай, що робити, тусувалася, як зараз модно говорити, неподалік альтанки. І треба мати поганий слух, щоби не почути, як хлопці і дівчата пересипали свою мову гучним реготом і молодіжним сленгом, густо підперчуючи розповіді нелітературною лексикою. Різали вухо відбірні матюки і від пацанів, що не дивно, і від дівчисьок, що взагалі неприпустимо. Все це ж, напевно, чули і маленькі  діти, що мирно гралися в пісочниці, і їхні мамки, що поруч на лавках теревенили годинами. І нуль емоцій! От цього я не розумію!

           Звичайно ж не втримався. Підійшов до ватаги, пристидив.  Ті притихли, але вовком поглядали на діда. “Що, мовляв, тобі тут треба. Ішов своєю дорогою, то й іди собі далі”.

           - Ось послухайте мене, - ледве стримуючись, як можна спокійніше мовив далі, - і я ці слова знаю і батьки ваші знають, але ж ми чомусь не вживаємо їх. Мова наша така багата, ніжна та милозвучна і щоб так забруднювати її! Це всерівно, що на полі золотої пшениці трапляються вогнища осоту. І коли не знищувати злощасний бур'ян, то заглушить він хлібну ниву і не бачить нам багатого врожаю, як своїх вух. Я перестав би поважати себе, коли б почав так по-хамськи ставитися до рідної мови. Та чи зайнялися б чимось корисним, чи що?

            - А чим, діду? Чим нам зайнятися в місті? То в селі тієї роботи по вуха. От і горбатяться там і старі, і малі зранку до ночі. А нам кайфово й так.

            - От  схожу я до магазину по хліб й повернуся швиденько, а ви тим часом помізкуйте, що корисне і для себе і для інших людей можна зробити. Щоб душа співала від радості від тієї роботи, радісно ставало за кожен немарно прожитий день.

            Як і говорив, так і зробив. Хутко скупився і, скрадаючись, непомітно підійшов знову до гурту підлітків. Там точилася голосна суперечка, та ні справжня баталія, щодо корисності тієї чи іншої справи. Одні дітлахи говорили, що і в школі, і в дома задовбали дорослі їх своїми повчаннями й нотаціями, що ті не дають їм вільно проводити час, нав'язують свою волю. Інші, більш помірковані, схилялись до думки, що і справжнє діло, і потіху можна поєднувати і, що одне другому не заважає.

              Коротко підстрижене дівча, наче підвела риску в дискусії, резюмуючи:

            - А ви знаєте дідусь мав рацію, пропонуючи зайнятися чимось конкретним і корисним. По правді сказать, вже тошнить від безділля.

            - То що дійшли до спільного знаменника? – сміючись, запитав молодь.