Тінь перша

Тінь перша

               По його вольовому обличчю хвилями пішли жовна, очі наповнились зрадливою вологою. Таня взяла Миколу за руку і, як дитину, всадила на лавочку, що стояла обабіч тротуару. І хоч скупе грудневе сонечко ще гріло, жінка ніжно пригорнулась до бідолахи, заспокійливо погладжуючи чоловікове плече.

         Проте спогади так роз’ятрили Миколину душу, що він тривалий час не міг продовжувати сповідь. Нарешті чоловік відсторонився від курортної подруги і спромігся на поновлення перерваної розповіді:

         “Вивели мене з коми лише на дванадцяту добу. Отямився, як узнав пізніше, в обласній лікарні швидкої медичної допомоги. У великій кімнаті з білосніжними стінами багато людей та всі в таких же білих халатах. Але ж ні, дехто з них у синьо-зелених,  якогось чудернацько - неземного кольору, одежах. Перша думка, яка завітала до моєї забинтованої голови, була дивною, як і все, що відбувалося довкола мене: “Чи ж то це я на грішній Землі, а чи може вже в неземному раю. І це ніякі не люди, а янголи, божі посланці неба, опустилися й снують побіля мене”.   

        До цього часу жодного разу хвороба не вкладала мене в лікарняне ліжко. На здоров'я  скаржитися не доводилося, бо товаришував зі спортом.  Лише навідуючи хворих друзів та рідних, трохи знав порядки лікарняні. Обстановка видалася мені забавною. Всі: і рідні, і медичний персонал крутяться біля хворого, наче він центр Всесвіту.

        Скажу по правді, стільки уваги в житті, як під час хвороби, людина не одержує, мабуть,  ніколи.

        Майже два місяці йшла щоденна боротьба за життя, і мій організм одержав перемогу у двобої зі смертю. Операція за операцією класних спеціалістів, травматологів та нейрохірургів, дали свої результати: вони витягли мене з лабет кістлявої, гарантували мені життя та встановлену... інвалідність. Я був у розпачі.

         І мав на те всі підстави: я, вчитель фізкультури, людина, яка, без перебільшення, при відмінному власному здоров'ї, робила все можливе, щоб таке ж здоров'я мали  й інші, віднині каліка! Причому, ще зовсім неясною була перспектива, чи зможу я пересуватися на своїх двох.

        Діти приїжджали до БСМП часто (так всі скорочено називали лікарню), але їх до мене не допускали. Про це вже потім Михась розповідав мені після виписки. Вони з Поліною консультувалися з лікарями, діставали всілякі ліки, проплачували лікування і... мовчали. Лікарі вважали, що знання правди може завдати непоправної шкоди ще занадто слабкому організмові.

          І от під Новий рік, коли Михайлик з Полею вперше з дозволу лікаря завітали до мене в палату, я, відповівши на привітання, перепитав:

          -  А де ж мама? Чому не приїхала?

          - Татку, не хвилюйся. З малим Тарасиком лишилася, - таку фальшиву відповідь приготували найрідніші мені люди, вважаючи таким чином, що неправда піде во благо.

          - Михайлику! Останнє, що зафіксувала моя пам'ять це був удар. Сильний удар і прийшовся він якраз по мамі. Якщо зі мною такі серйозні проблеми, то з нею... Кажи, сину, правду! Ти ж у мене мужчина, військовий. Вона... жива?!

         Діти переглянулися між собою і, не дивлячись на заборону, не змогли батьку неправду сказати. Син не відвів очей і поволі, просівшим голосом сказав:

         - Татку, немає більше нашої матусі. І ніколи не буде. Смерть настала миттєво.

           Мені враз стало зле. Серце вискакувало з грудей, кров різко вдарила в скроні, голова пішла обертом...

           Медперсонал заметушився, але мій лікар, дорогий мій Петро Васильович, який, на щастя, ще не покинув відділення, спрацював професійно. Короткі фрази-розпорядження виконувалися чітко і серцевий напад відступив. Не знаю, які препарати мені було введено,  але мною заволоділа повна апатія, став я безсилий і невдовзі заснув.

        Тільки після Різдва перевезли мене до Первомайська, де доліковували в міській лікарні. Саме там і працювала Поліна. Вона, хоч і перебувала в декретній відпустці, дуже часто навідувалася до свекра. Золота дитина, її тут усі знали і, як видно, поважали, тому догляд за мною був особливо ретельним. Оточили піклуванням і Михайлик, і свати з Мигії. Інших же знайомих у мене в цих краях не було.

         Отож, справи зі здоров’ям пішли на краще, і виписка з лікарні стала реальністю. Попри все, душа моя була роз'ятрена і, здавалося ніхто і ніщо не могло її втихомирити...

        Михайлик з Валерієм, кумом і однополчанином, приїхали забирати мене з лікарні. Боже ж, ти мій Боже, якою ж довгою стала дорога до життя! Я ж навіть і ходити розучився... А як же жити?!

        - Синку, поїхали до мами, - перше, про що попросив хлопців, як тільки но ті зайшли до палати. Тоді вже я знав, що Алесю поховали тут, у цій південній землі, яка навіки забрала від мене кохану.

         Могилка була напівзаметена  снігом, який затримався на багаточисельних вінках та за пірамідкою. Ноги, ослаблені тривалою хворобою, самі собою підкосилися і, стоячи навколішки, я просив, ні, я благав Алесю пробачити мій великий і непоправний гріх. Адже, бачить Бог, я по-справжньому кохав свою єдину і неповторну русявку-полісяночку, ніколи і ні в чому не відмовляв моїй невибагливій дружиноньці...

          Я власноруч вкоротив життя цій святій людині. Немає мені за це пробачення на цій землі.   Син мовчки стояв поруч, заціпенівши від жалю за матір'ю. Потім поклав руку на моє плече і міцно стиснув його. Отой потиск засвідчив і ступінь розуміння мого стану душевного і співчуття, вже старіючому і не зовсім здоровому батьку. Ця мовчазна чоловіча підтримка вивела мене із стану прострації, повернула до дійсності.