Життєвий вир

Життєвий вир

        А на осінь я забрав свою Алесю. Весілля ніякого не затівали, лишень розписалися та й потому. Вирішили обоє: про яке весілля може йти мова, коли тільки нещодавно маму поховали.

         Мешкали в рідній батьківській хаті, бо такою була воля моїх великодушних братів і любої сестриці. Як тільки но ми розписалися з Алесею, вони з'їхалися в один день і зробили нам отакий неоціненний подарунок. І ніякої тобі мороки, ніяких судових справ, як нині буває при поділі спадщини. Скільки жити буду, пам’ятатиму їхню доброту та підтримку.

         Жили з коханою дружиною в одну душу, от тільки діточок Бог чомусь нам не посилав. Алеся вже й лікувалася (працювала ж у лікарні), нічого не допомагало.

         Одного разу, десь років зо два після одруження, навіть таку нісенітницю почув від Алесі:

          - Покинеш ти мене скоро, Колю. Нащо я тобі така... ялова. Ти ж дітей любиш.

        - Алесю! Ти довго думала, щоб ось таку несенітницю зморозити, - враз чомусь скипів я, а потім охолонувши, втішив - Люба, ти мене своїми словами глибоко ображаєш. І запам'ятай - будуть у нас діти. Обов'язково будуть! 

             А сам уже подумував про всиновлення дитини.

         Так пробігали дні за днями, котрі зливалися, як ті ручаї в потоки-ріки, в тижні, місяці, роки і впадали в Лєту. Ми вже й надію всяку втратили на батьківство, та саме в рік Московської Олімпіади сталося справжнісіньке диво - Алеся завагітніла.

         Попри наш  доволі солідний вік, адже мені на той час уже виповнилося тридцять чотири, а дружині - тридцять, ми почували себе безмірно гордими і щасливими, що Бог змилостивився і послав нам таку велику радість і втіху. Особливо повнилася щастям Алеся, яка вже розпрощалася з думкою стати матір’ю. І все ж таки стала попри невтішні прогнози і аналізи! 

          А знайшовся в нас хлопчик, на моє превелике задоволення і, не скриваю, гордість. Здоровий, гарний, справжній козарлюга! І назвали ми його Михайликом. Точніше, ім’я сину вибрала Алеся. Дуже вже припав мамі до серця олімпійський ведмедик - Мішутка. От вона й наполягла на  цьому милозвучному імені.

           Михайлик, Мишуня, Михайло Миколайович Джурик. А що, непогано поєднується, досить таки симпатично. Вибір дружини мені також сподобався.

            Ріс Мишко  швидко, здоров'ям у батька вдався. Алеся його дуже любила, я аж інколи сердився на неї. Не скажу, щоби ревнував (це не те слово), але ж не можна ростити дитину, щоб навіть боятися зайвий раз дихнути на неї. Бажаний і довгоочікуваний синок дістався нам тяжко, але ж не можна при всьому цьому його так опікати.

          Я ж ще до народження сина вирішив для себе, що в основу становлення дитини, майбутнього мужчини, буде покладене спартанське виховання.

          В моєму розумінні, хлопця більше повинен виховувати все ж таки батько, а дочку, звичайно ж, мати. І тому, як тільки Михайлик підріс, де тільки міг брав із собою сина. Ще до школи прилучив його до активного заняття фізкультурою, десь з четвертого класу регулярно почав брати в походи. А я тоді якраз ще й інструктором з туризму працював і групи водив у гори впродовж усього літа.

        Після того як добавили вчителям заробітну плату, жити стало веселіше. Невдовзі придбали “копійку”, тобто “Жигулі” першої моделі, заповітну мрію багатьох радянських громадян.

            Наше життя сімейне стало потроху налагоджуватися. Алеся після народження синочка стала ще вродливішою, жіночнішою, здоров'я її значно покращилося.

           -  Так інколи у вас у жінок буває. Ти це і без мене добре знаєш, Таню.

            От тільки довго і важко  призвичаювалася  моя люба дружинонька до іншої, хоч і подібної їй мови та культури, і все сумувала за своєю Білоруссю. Проте, як би там тяжко не велося, вона жодного разу навіть не обмовилась, щоби переїхати до мамки, яка залишилась на Поліссі сама.

            І чи не єдиною втіхою Алесі, як люблячої доньки, стали наші поїздки до Пінська, які почастішали, дякуючи придбаній автівці.

          Коли ж мама Шура вийшла на пенсію, забрали ми її до себе в Карпати. Це все ж таки чиста територія. Не можна було залишати Алесіну маму у вкрай забрудненому після Чорнобиля місці.

        Та не так уже й довго довелося цій скромній і невибагливій жінці пожити в теплі, в добрі, в любові...

          Через рік, якраз на Спаса, бабці Шурі стало зле. Причому якось враз вона здала, посунулася. Де й поділися її оптимізм, жага до життя, бадьорість. Що не робили ми, і в Франківську хіміотерапію приймали, і пігулки всілякі діставали, і травами лікували. Але через три місяці знову велике людське горе завітало в нашу хату...

       Кажуть, що після ядерного удару мирного атому четвертого енергоблоку Чорнобиля перша смертоносна хмара з вітром понеслася в сторону Білорусі і далі аж на Скандинавію. То ті, ні в чому не винні люди, що поближче жили до тієї жахливої вселюдної біди,  радіонуклідів нахваталися сповна. Мало не покажеться...

         Осиротіла наша хатинка. Навіть Михайлик, який тільки но пішов до омріяної школи прямо до другого класу, якось водночас подорослішав. Він дуже прив'язався до бабці Шури, і вона його несказанно як любила. А як же, єдиний і найкращий онучок! От тільки тішилася старенька та не довго…