Материнські настанови

Материнські настанови

          Добігло до кінця незабутнє літо, події якого деякий час стояли перед очима і ятрили душу. Я навіть і не здогадувався, що вона в мене така ранима. Сам похід, краєвиди, лиця поступово блякли, розчинялися, мов той вранішній туманець. Проте ясний образ Алесі не давав спокою ні в день, ні в ночі. Зачепила вона мене, міцно зачепила.

          А  на осінь мене забрали до війська. Мамою опікувалися братики й сестриця. Благе діло Василинка жила неподалік, то й мені спокійніше було виконувати військовий обов’язок.

             Служити довелось в Росії. Армійська частина стояла у лісі під Тейково, що в Івановській області. Я досить швидко опанував ази армійського життя: до розпорядку привчений змалечку, тож у колію ввійшов із першого дня. Військова спеціальність зв’язківця теж припала до душі. Молоді солдати, “салаги’, шанобливо ставилися до “старослужащих” і “дембелей”, тому “дєдовщина” мене, на щастя, обійшла стороною.

           Переписувалися ми з Алесею регулярно, щотижня я одержував теплого листа, на який не барився з відповіддю. Це стало значною підтримкою для солдата, величезним стимулом для проходження його служби, прискорювачем часу. Це знає кожен, хто служив строкову в армії.

          Незабаром став відмінником бойової та політичної підготовки і тому за неповний рік бездоганної служби не мав жодного стягнення. І в результаті одержав довгоочікувану відпустку. Повір, таке рідко трапляється.

        У відпустку не їхав, а летів. Я не міг діждатися зустрічей з рідними мені людьми і вони, зустрічі, не забарилися.

        Перш ніж потрапити до неньки, завітав до Пінська. Там, у центрі Полісся, жила мама Алесі - Олександра Петрівна, до якої на канікули й приїхала донька. Три дні пролетіли, як одна мить. Алеся просто сяяла від безмірного щастя: аякже, приїхав її коханий, приїхав спершу до неї, а потім до найріднішої йому людини - матусі. Значить, і вона, Алеся, йому рідна.

             Розмова з мамою Шурою була короткою: сказав просто, безо всяких прелюдій:

         - Люба мені Ваша Алеся. Хоч і знаю її зовсім мало, але, бачить Бог, запала вона мені в саме серце. Якщо Ваша ласка, то одружимося ми по закінченню служби. Покохали ми один одного ще з Карпат. Річна розлука перевірила кохання на міцність. Слово за Вами.

             Алесіна мама сиділа в глибокій задумі. Пауза, після мною сказаного, затягувалася. Але чому?

          Знав достеменно, що в Алесі від матері таємниць не існувало, що Олександрі Петрівні відомі доччині уподобання й переживання. Але ж чому вона так довго мовчить?

            Невже мама Шура не бажає єдиній дочці щастя?! Ми з Алесею напружено чекали вердикту, який мала винести Олександра Петрівна.

           А вона важко зітхнула і сказала тихо, виразно та зрозуміло, як може сказати найрідніша у світі людина – матуся. Кожне зронене нею слово попало точно в ціль: не у вуха, а прямо в самісіньке серце. І в моє, і в Алесіне:

          - Діти! Не мала я щастя сімейного. Єдиною радістю і втіхою для мене в цьому житті була і є ти, Алесю. Віднині у мене буде двійко дітей. Любіть, шануйте один одного. Колю! Я не мала чоловіка, сама ростила донечку. Тож стань для нашої Алесі справжньою опорою. Повір мені, синку, стане вона тобі вірною жоною, а для дітей - турботливою мамкою. Раз Алеся уподобала тебе, то я перечити не стану. Тільки Христом Богом прошу тебе: бережи мою Алесю! Не скривди її, синку.

            Я тоді тактовно не поцікавився, чому ж то в мами Шури не було чоловіка, а в Алесі батька, та вже значно пізніше від Алесі про все це дізнався. Молодесенькою дівчиною Шурочка (так тоді всі називали Олександру Петрівну на текстильному комбінаті) стала вагітною від інженера-технолога. То й не дивно, адже там працювали переважно жінки. Він мав сім’ю і невдовзі виїхав із Пінська. Так що і понині невідомо, де він і яка його подальша доля. А мама Шура все життя кохала лише його одного. Інших чоловіків вона в своє життя не пускала, бо була однолюбом. Отож і жила заради донечки та ще щемливими спогадами про своє перше і останнє безрадісне кохання. Як виявилося, такою ж вона виховала й Алесю.

           Про мамин Шурин наказ я пам'ятаю все своє життя. Та толку з того: не виконав я його, не вберіг я свою Алесю!”

        Микола спохмурнів, перервав свою сповідь, замовк надовго і деякий час перебував десь так далеко, що звідси й не видно. Балакучий по натурі, він став сам не свій. Глибока жура, здавалося, охопила чи не кожну клітину його організму.

            Та раптом він схаменувся, наче скинув із себе сумну облуду, й перепитав задуману Таню:

          - Ой, та я за своїми спогадами геть забув, що нам же на обід в санаторій  встигнути треба. От я роззява  останній. Про себе не подумав, а ти тут при чому! Пробач мене, Танюшко, будь ласка.

         - А що без обіду ми  обійтися не зможемо? Та й повертатися в Саки  зараз аж ніяк не можна, - неголосно обізвалася жінка.

       - Я щось не зрозумів. Що, і маршрутки в нас теж мають обідню перерву? – в очах чоловіка читалося нерозуміння.

           - Та ні, Колю, я ж не про це. Повертатись назад ще зарано: ти ж іще маєш  закінчити розповідь. Повір, це і тобі, і мені потрібно. Ми так мало знаємо один одного.