Сповідь перша

Сповідь перша

          Народився я і всє своє дитинство і юність провів у Карпатах. Велична краса цих дивовижних гір залишила незгладимий слід в моїй душі. Скелясті хребти, смерекові й букові ліси на їх схилах, лисуваті полонини, стрімкі потоки-ріки інколи та й нагадують у снах мою рідну Гуцульщину.

           Саме там, у самому серці Карпат після війни і знайшли мене у квасолі. Містечко Яремче зветься. Тобі, Таню, напевно, відоме воно як центр туризму та гірськокліматичний курорт.

        Мама моя Олена, багатостраждальна, добра, порядна, мудра жінка, все більше по господарству поралася та за дітьми дивилася. От тільки малописьменною була. Ну, а батько Данилом звався. Той лісникував. Шанований і знаний у всій окрузі, бо трудягою був великим. Старший на десять років  за неню, не зобіжав її ніколи, бо кохав дружину до безтями.

         Вже до війни матуся дала життя двом синочкам Ільку та Грицю і меншій їх сестричці Василинці. Вже після того, як вступили Совіти, батькові довелося змінити благородну професію лісника на зовсім іншу – лісоруба.

        Уявляєш, Тетянко, що відчуває людина, котра більшу частину свого життя садила й доглядала дерева, примусово силою заставили валити ліс. Але ж вибору батько не мав: потрібно було утримувати сім’ю і якось виживати.

          Жили в сім’ї хоч і дружно, в мирі та злагоді, проте, бідували.

        Якраз перед жахливою війною-м'ясорубкою трапилося справжнісіньке лихо. І не з ким іншим, а з батьком-годувальником.  Того чорного року йому якраз  виповнилося піввіку. Хоч був дедьо кремезної статури, але вже й реакції тієї не мав, та й сили не ті були, що в молодості. Не розрахував, не ввернувся, то й защемило його стовбуром смереки під час валки лісу. Та так защемило, що став батько інвалідом однобоким. Слава Йсу, ногу на диво склали, але вона відмовилася згинатися в коліні. Ліва ж рука весь час німіла і зовсім перестала слухатися господаря. Отак і бокасував по надвір’ю калікою.

        Поки окльомувався старий від нежданої напасті, всі турботи про сім'ю лягли на плечі матері Олени. Допоки газдували разом, то легше було: батько й за маржиною наглядав, і сіно на полонинах та в лісі заготовляв на зиму. Нені ж залишалася вся хатня робота.

            Але в поміч матері стали хлопці, котрі змалечку привчились до всякої домашньої праці.

          - Що б я без вас робила? - бідкалася, підхвалюючи й жаліючи синів, мати, - Справжніми легінями стали і помічниками незамінними.

         Батько теж гордився Ільком і Грицем. Проте дивився на те, що відбувається, дивився і журився, Як же це так, зовсім недавно все в нього горіло в руках, а зараз він ні до чого не здатний.

        Однак з часом безпорадний фізично, але сильний морально, вуйко Данило, як його шанобливо величали сусіди, мало-помалу почав ворочатися. Він взяв до рук стамеску-різак та й заходився виробляти дерев'яні ложки, тарелі, таці, дитячі іграшки. Продавались вироби порівняно дешево, та все ж якийсь дохід у сім’ю й приносили. Найголовніше, що батько ожив, адже мав заняття з улюбленою ним деревиною. З майстерні й не вилазив...

          Пережили з горем пополам німеччину, але й після війни легше не стало. А тут ще й неня за мною важкою стала ходити. Тяжкі повоєнні роки ознаменувалися страшним недородом, голодовкою, оскаженілим протистоянням енкавеесівців і повстанців...

        Батьків брат Йван цілих шість років не випускав з рук гвинтівку і знайшов упокій на гірському схилі під Космачем, прийнявши там свій останній бій у сорок дев'ятому. Це там, де й Олекса Довбуш – легендарний ватажок опришків. Надіюсь, Таню, ти чула про такого народного героя. 

        Батька затягали по допитах, намагаючись вибити зізнання за зв’язок з бандерівцями. Для цього й катуваннями не гребували  В кінці того ж таки року не стало й батька. Так що я його зовсім і не пам'ятаю, бо мав же на той час всього три рочки від роду.

        Зростав у злиднях, ніколи не наїдався, доношував те, що брати не зносили. І от цього я  забути не зможу ніколи. Спасибі за “щасливе” дитинство. Тільки кому дякувати?

        В школі навчався легко, засвоював науку з лету. Перша вчителька називала, як і ти, Миколкою, Микольцею, дуже вже мене любила і нахвалитися мною не могла.

          Змалку знав ціну хлібові й копійці. Мав по господарству свої, чітко визначені обов'язки. Підлітком влітку на канікулах робив усю важку чоловічу роботу. І косив, і валкував, і перевозив сіно. Це вважалося одним з найвідповідальніших занять в гуцульських сім’ях.

            Старші брати й сестриця, і поки були біля матусі, та й опісля, коли повідходили від батьківського кореня, трохи балували, чи може й жаліли меншенького. “ Хай наукам навчається, ми не змогли із-за війни школу закінчити, може, хоч малий професором стане. А може,  вчителем”. Вони чомусь ставили знак рівності між професором та вчителем. Смішно, правда ж.

         Але, як би там не було, я щиро вдячний і рідній неньці, і Ільку з Грицем, і Василинці, що допомогли не тільки школу закінчити, а й до вишу вступити.  Вибір упав, як ти вже, Тетянко, здогадалася, на педагогічний. В Івано-Франківському педіні успішно закінчив факультет фізичного виховання. І це не з простого дива, адже у шкільні роки активно займався спортом, мав дорослий розряд з легкої атлетики, ходив у походи.