Прощання  з  курортом

                                                                             Тільки час належить нам  

                                                                                                                 Сенека

                                                                             ... Час летить - це погана новина,                                             ...                                                                        хороша новина - ви пілот свого часу

                                                                                                                  Майкл Альтшулер       

                                                           Прощання  з  курортом

     Звечоріло… Нудна мжичка монотонно сиплеться з небозводу, підганяючи жителів міста до власних осель, а приїжджих - до автобусів.

     Стою під навісом автобусної станції і з цікавістю спостерігаю за рухом транспорту, за пішоходами. Відмічаю про себе, що ритм життя цього південного курортного містечка особливий, пульсуючий.

     Чистенька, з мініатюрним залом очікування, Сакська автостанція в цей негожий вечірній час стає тимчасовим прихистком для значної кількості, таких же як я сам, відпочиваючих, що від’їжджають. Їх видно неозброєним оком по теплому одягу, по солідних валізах та яскравих дорожних сумках. Та й рухаються вони якось незвично: неквапливо, аж навіть розважливо, наче продовжують жити отим особливим безтурботним життям, яким є санаторне лікування і відпочинок.

     Інша ж половина від’їжджаючих - це ті, що обслуговують перших, які дають, власне, їм заробіток. Живуть вони в навколишніх селах і, дякуючи Богу, мають заняття в грязелікувальнях, які вже не один десяток років зцілюють, здавалось би, невилікованих хворих з усіх-усюд. Приїжджають нещасні й на візках, і з ціпочками, і на милицях, навіть із-за кордону, з надією на диво.

    Тягнуться сюди, до Сакського чудодійного озера, опорники з різних куточків України. Та що там з України! Це ж свої люди, але тут можна почути й російську, і азербайджанську, й вірменську, й дагестанську, і, навіть, арабську мову.  Всіх прийме гостинний курорт..

    Унікальні властивості сакських грязей  в усі часи випробували на собі й російські солдати, поранені в далекій Кримській війні, і воїни-афганці, і діти-інваліди, і спотворені учасники дорожньо-транспортних пригод, і шукачі гострих відчуттів.

   Санаторії тут працюють цілорічно, і це чи не єдина можливість для працездатного населення в окрузі заробити собі на життя. Заїзд змінюється заїздом, а обслуговуючий персонал залишається щоденно проводити лікувальні процедури, калорійно харчувати, звеселяти не завжди вдячних гостей…

    Ця частина пасажирів суттєво відрізняється від курортників своєю  поквапливістю й відсутністю поклажі. Поспішають бідні, а це переважно жінки, адже на них чекають сім’ї, домашні турботи.

    Мою увагу привернула парочка вже немолодих людей, що стояла осторонь. Чоловік і жінка… Чи ж то  подружня пара? Так ні. Вона, тендітна струнка молодичка, тулиться ніжно до кремезного ще моложавого чоловіка. І не тільки негода змушувала жіночку пригортатися до підтягнутого здорованя. Вони прощалися…

     Здогадка раптом пронизала мій мозок. Як же я відразу не здогадався - та це ж фінал курортного роману! Але ж чому тоді вона плаче… Можливо тому, що вкрадене щастя недовговічне, чи може й справді стосунки зайшли так далеко, що вони рвуться по-живому, залишаючи болючі рани?!  Найболючіші рани - рани душевні. Я це знаю, прожито ж стільки.  

      Запитання, запитання, а відповіді немає…

     А надокучливий дощ все припускає й припускає. У сутінках його не видно, але побіля електричних ліхтарів мільйони краплинок утворюють хмаринки-хороводи, в яких рухи всіх учасників незатійливого танку синхронні й монотонні. Холодний північний вітер підігрує нудній мряці і намагається звеселити її, посвистуючи трубами блискавковідводів... 

     Підкотився бусик, і водій-татарин негучно оголосив посадку, перевіряючи в пасажирів останнього рейсу квитки. А їх зібралося не так уже й багато. Я похапцем зайшов до салону з надією зігрітися. Але де там. Холодно й темно, як у погребі, напевно, автобус був на відстої і з нього вивітрилося останнє тепло. Сяк-так примостився на задубілому сидінні. Ще якихось п’ять хвилин і прощавай курорт. Коли ж воно ще випаде нагода пролікуватися тут і так безтурботно провести час!..

     Скло зсередини ще не встигло запотіти, і тільки ззовні по ньому плавно скочувалися поодинокі краплі, залишаючи хвостаті звивисті патьоки. Я бездумно втупився у вікно, щоб востаннє глянути на порожніючу пристанційну площу...

     Прощання   досягло апогею. Вже не тільки я роззява, але й інші люди, і ті, що в маршрутці, і ті, що ще  стояли в очікуванні свого транспорту, звернули увагу на нашу пару. Вони ж, як ті молодята, абсолютно абстрагувавшись, бачили лише один одного і… плакали.

       Плакало небо, плакали закохані, що розлучалися, скрушно похитували головами мимовільні свідки цієї драматичної події. “Це ж треба так закохатись, та ще й у такому поважному віці!” - подумалось.