Поворот голови

Зачин казки

 Тетяна з Миколою тишком-нишком забрали верхній одяг і поволі протиснулися через танцюючий натовп, прямуючи  до виходу. Вони починали вже розуміти, що хочуть говорити й слухати один одного, а люди їм заважають.

      Прохолода зоряної грудневої ночі швидко остудила розігріту дискотекою Таню, і Микола з жінчиної згоди взяв її під руку:

      - То що ж, насамкінець, казка нам приготувала,- по паузі звернувся  до супутниці.

                      - Тихо, - вона приклала  пальця до уст, - Оце і є казка. Глибока тиша, мовчазний парк, зоряне небо, ми вдвох і більше ніде нікого. Жодної живої душі.

       Пара вийшла на алею парку. Від ліхтарів, розставлених вздовж неї, лилося тьмяне світло. Воно пробивалося крізь гілля голих дерев, котрі  колихалися від подиху ледь відчутного вітру, падало на асфальт і здавалося, що пара пливла в широкому живому коридорі світла і тіні. Від того аж голова паморочилася...

       Чоловік стиха поділився  відчуттями, що опанували ним від побаченого і що йому насправді привиділося. Таня й собі здивовано призналася, що зачарована ілюзією і просто шокована казковістю миті. Вона зробила потому цікавий для Миколи висновок, який того безмежно порадував:

       - Кожен із нас, коли б ішов алеєю нічного парку наодинці, напевно, краси цієї б і не помітив.

       На знак подяки притиснула його руку до своєї, і вони деякий час аж до кінця туєвої алеї крокували мовчки, насолоджуючись природою та метаморфозами, які відбуваються в ній. Потому, відчуваючи, що пауза затягується, Микола обізвався, переводячи тему розмови, і майже пошепки запитав:

            - То як почуває себе моя казкова зеленоока кішечка?

      - По-перше, не  твоя. А по-друге, не кішечка, а близнючка. Сам ти кіт! - Без зла в тон йому відповіла Таня.

       - Та ще й до того цілий котяра! І не один, а навіть два: і тигр, і лев в одній особі,- і він прийняв цю гру, яка його все більше забавляла.

            - Ой, як же страшно,- і жінка легенько провела рукою по кінчиках Миколиних пальців, - щось я кігтів у пазурах не відчуваю. Хитрун, увібрав, напевно.

             - А ти, Танюшко, за словом в кишеню не полізеш. Так тримати, молодець,- його щирість була на поверхні.

             - Вже “Танюшко”, вже “молодець”. Скоро дифірамби співати станеш. Чи не так? Всі ви чоловіки на один аршин міряні, - і жінка при цьому мерзлякувато зіщулилася.

             - Всіх однією міркою міряти не варто. Кожна людина індивідуальна. Узагальнення будемо робити опісля, - і тут же спохватився, - Ой, який же я безтолковий. Бачу заморозив тебе, моя снігова королево.

             - Якщо чесно, то трішки є. Буцім-то й не довго прогулюємося, але зимонька бере своє. Та нам уже й повертатись до корпусу пора, бо ще й двері на ніч закриють.

      - А я, Танюшко, по правді сказати, зовсім втратив орієнтири  і в просторі, і в часі, - не то оправдовувався, не то констатував факт Микола,      - Ось і виринули ми з неземної казки в буденну реальність буття.

      На останньому відтинку туєвої алеї, ніби на прощання, ліхтар кинув на  одиноку парочку пучок неприродно білого світла, а деревцята помахали їм вслід розлогими лапами.

      Чоловік тепер міг поглянути на наручний годинник, чого раніше з етичних міркувань робити не наважувався:

       -  А  й справді вже одинадцята. Напевно, пора шукати той загадковий корпус, де ти знайшла собі прихисток. По правді сказати, я так до сих пір і не знаю, де ти мешкаєш.

       -  А от зараз і побачиш.

       І вони попрямували із затишного, але водночас і прохолодного парку до оригінального за архітектурою приміщення на два поверхи з багаточисельними колонами на парадному вході. Це був старий корпус санаторію, який тут значився чомусь під номером шістдесят сьомим...

        - А я, ...я теж тут маю щастя жити! Вже два тижні, як бобилюю, - мовив з непідробним здивуванням Микола, - Ось у тому крилі, на другому поверсі.

        Обоє розсміялися, адже мешкали майже півмісяця під одним дахом, хоч і в різних частинах цього спального корпусу. І шляхи їхні перетнулися лише одного разу, а потім так надовго розійшлися.

       Микола, зважаючи на близькість розставання, наважився запитати супутницю:

       - А чи пам’ятаєш, Таню, нашу випадкову зустріч ось тут, поблизу ялинки на цій алейці тиждень тому?      

      Запитав, наче трохи невпопад, а сам з нетерпінням чекав ствердної відповіді. Хотів почути солодке слово “так”, як свідчення їхньої взаємної симпатії. Ну не міг той одночасний поворот голови не залишитися в пам’яті цієї милої жіночки.  

       -  Не часто доводиться розвертатися вслід людині, тим паче , коли це робить жінка. Це не зовсім чемно. Але не знаю, пробач за відвертість, яка сила змусила це зробити. Можливо, побачила нового чоловіка, елегантно одягнутого, підтягнутого, на хворого зовсім не схожого.     

       -  Дякую за щирість. Мушу зізнатися, що від твого погляду тоді я відчув, як по всьому моєму тілу пройшли якійсь біоструми, які викликали непідробний інтерес до тебе як особистості. Навіть не спілкуючись, інтуїтивно віддзначив твою нев’янучу красу, величезну притягувальну силу і… нічим не пояснене бажання побачити тебе хоч би здалеку.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше