Прощання з курортом

Звечоріло… Нудна мжичка монотонно сиплеться з небозводу, підганяючи жителів міста до власних осель, а приїжджих - до автобусів.

     Стою під навісом автобусної станції і з цікавістю спостерігаю за рухом транспорту, за пішоходами. Відмічаю про себе, що ритм життя цього південного курортного містечка особливий, пульсуючий.

     Чистенька, з мініатюрним залом очікування, Сакська автостанція в цей негожий вечірній час стає тимчасовим прихистком для значної кількості, таких же як я сам, відпочиваючих, що від’їжджають. Їх видно неозброєним оком по теплому одягу, по солідних валізах та яскравих дорожних сумках. Та й  рухаються вони якось незвично: неквапливо, аж навіть розважливо, наче продовжують жити отим особливим безтурботним життям, яким є санаторне лікування і відпочинок.

     Інша ж половина від’їжджаючих - це ті, що обслуговують перших, які дають, власне, їм заробіток. Живуть вони в навколишніх селах і, дякуючи Богу, мають заняття в грязелікувальнях, які вже не один десяток років зцілюють, здавалось би, невилікованих хворих з усіх-усюд. Приїжджають нещасні й на візках, і з ціпочками, і на милицях, навіть із-за кордону, з надією на диво.

    Тягнуться сюди, до Сакського чудодійного озера, опорники з різних куточків України. Та що там з України! Це ж свої люди, але тут можна почути й російську, і азербайджанську, й вірменську, й дагестанську, і, навіть, арабську мову.  Всіх прийме гостинний курорт.

    Унікальні властивості сакських грязей  в усі часи випробували на собі й російські солдати, поранені в далекій Кримській війні, і воїни-афганці, і діти-інваліди, і спотворені учасники дорожньо-транспортних пригод, і шукачі гострих відчуттів.

   Санаторії тут працюють цілорічно, і це чи не єдина можливість для працездатного населення в окрузі заробити собі на життя. Заїзд змінюється заїздом, а обслуговуючий персонал залишається щоденно проводити лікувальні процедури, калорійно харчувати, звеселяти не завжди вдячних гостей…

    Ця частина пасажирів суттєво відрізняється від курортників своєю    поквапливістю й відсутністю поклажі. Поспішають бідні, а це переважно жінки, адже на них чекають сім’ї, домашні турботи.

    Мою увагу привернула парочка вже немолодих людей, що стояла осторонь. Чоловік і жінка… Чи ж то  подружня пара? Так ні. Вона, тендітна струнка молодичка, тулиться ніжно до кремезного ще моложавого чоловіка. І не тільки негода змушувала жіночку пригортатися до підтягнутого здорованя. Вони прощалися…

     Здогадка раптом пронизала мій мозок. Як же я одразу не здогадався - та це ж фінал курортного роману! Але ж чому тоді вона плаче… Можливо тому, що вкрадене щастя недовговічне, чи може й справді стосунки зайшли так далеко, що вони рвуться по-живому, залишаючи болючі рани?!  Найболючіші рани - рани душевні. Я це знаю, прожито ж стільки.  

      Запитання, запитання, а відповіді немає…

     А надокучливий дощ все припускає й припускає. У сутінках його не видно, але побіля електричних ліхтарів мільйони краплинок утворюють хмаринки-хороводи, в яких рухи всіх учасників незатійливого танку синхронні й монотонні. Холодний північний вітер підігрує нудній мряці і намагається звеселити її, посвистуючи трубами блискавковідводів...                                                

                                                                                                                                                                                                                                                                                          Підкотився бусик, і водій-татарин негучно оголосив посадку, перевіряючи в пасажирів останнього рейсу квитки. А їх зібралося не так уже й багато. Я похапцем зайшов до салону з надією зігрітися. Але де там. Холодно й темно, як у погребі, напевно, автобус був на відстої і з нього вивітрилося останнє тепло. Сяк-так примостився на задубілому сидінні. Ще якихось п’ять хвилин і прощавай курорт. Коли ж воно ще випаде нагода пролікуватися тут і так безтурботно провести час!..

     Скло зсередини ще не встигло запотіти, і тільки ззовні по ньому плавно скочувалися поодинокі краплі, залишаючи хвостаті звивисті патьоки. Я бездумно втупився у вікно, щоб востаннє глянути на порожніючу пристанційну площу...

     Прощання   досягло апогею. Вже не тільки я роззява, але й інші люди, і ті, що в маршрутці, і ті, що ще  стояли в очікуванні свого транспорту, звернули увагу на нашу пару. Вони ж, як ті молодята, абсолютно абстрагувавшись, бачили лише один одного і … плакали.

       Плакало небо, плакали закохані, що розлучалися, скрушно похитували головами мимовільні свідки цієї драматичної події. “Це ж треба так закохатись, та ще й у такому поважному віці!” - подумалось.

     Водій нарешті запустив двигуна. Курортник різко відсторонився від любки і останнім заскочив до нашого автобуса. Кинув де попадь сумку і прикипів до  скла. Він щось показував, напевно, в такий спосіб намагався заспокоїти свою подругу, яка залишалася на платформі.

     Ми від’їхали. В салоні встановилася напружена тиша. Тільки інколи чулося чиєсь зітхання, проте розмов ніхто не вів.

     Через хвилин сорок автівка зупинилась на платформі Євпаторійського автовокзалу. На щастя, небо перестало мрячити, і про занудливий дощ нагадували лише  озерцята-калюжки на асфальті.      

     Євпаторія - всесвітньовідома дитяча оздоровниця, що територіально належить до району, центром якого є Саки. Як не дивно, але це місто, що вирізняється сучасною забудовою, разів у чотири більше за районний центр.  Читач скаже, що так не буває. Але ж ні, так насправді трапляється. Тут і причину шукати не приходиться. Грязі грязями, а море - морем. Якщо лікувальні грязі можна підвезти, то море ще нікому перетягнути не вдавалося.