11

Академія прокидалася повільно, наче не хотіла визнавати новий етап. Коридори були ті самі, камінь під ногами — знайомий, навіть голоси студентів не змінили інтонації. Але щось у повітрі вже не належало вчорашньому дню.
Об’єднання в пари офіційно оголосили зранку.
— Від сьогодні ви працюєте не як окремі носії стихій, — сказав Лан, спираючись на край кафедри. — А як система. Навчитеся чути не лише себе.
У залі хтось нервово засміявся. Хтось зітхнув. Гафія мовчала.
Її поставили в пару з Євою.
— Вода й повітря, — озвучила Ірма. — Класичне поєднання. Теоретично стабільне.
Теоретично, — відлунало в голові Гафії.
Вони вийшли на практичний майданчик — відкритий простір із кам’яним колом, де стихії не стримували стіни. Лір стояв осторонь, ніби не мав жодного стосунку до процесу. Руки за спиною, погляд уважний, надто уважний.
— Починаємо з простого, — сказала Ірма. — Єва, тримаєш потік. Гафія — форма.
Повітря зрушилося першим. Легкий тиск, майже невидимий. Гафія підхопила воду — тонку стрічку, прозору, слухняну. Вона звикла до цього. Занадто звикла.
Вода закрутилася, реагуючи швидше, ніж треба. Повітря стискало її сильніше, ніж передбачалося.
— Повільніше, — озвалася Ірма.
Гафія спробувала послабити контроль. Але стихія не відпускала.

Вода раптом потемнішала, стала густішою. Температура різко впала. Повітря навколо них завібрувало — і на камені під ногами проступила тонка біла плівка.
— Це… лід? — прошепотів хтось.
Єва різко відсмикнула руку.
— Я не робила цього!
Гафія дивилася на власну стихію, не розуміючи, де саме сталася межа. Це була не крижана магія — не така, як у легендах. Не чистий холод. Радше стиск. Уповільнення. Зміна стану.
— Досить, — чітко сказала Ірма.
Лід тріснув і зник, вода розсипалася краплями, повітря розійшлося. Майданчик знову став звичайним.
Лір усміхнувся ледь помітно.
Інтей стояв біля протилежного краю кола. Його пара вже завершила вправу, але він не дивився на результат. Лише на Гафію. Погляд був напружений, майже болісний.
Після заняття студенти гомоніли голосніше, ніж зазвичай.
— Ти це бачила?
— Це ж не за програмою…
— Може, новий ефект?
— Гафіє, — Єва наздогнала її в коридорі. — Ти… ти це відчувала?
— Так, — відповіла та чесно. — І ні.
Відчуття було дивним. Ніби вона не створила щось нове, а просто дозволила стихії зробити крок, який їй зазвичай забороняли.
Увечері Лір зупинив Ірму біля старих сходів.
— Цікавий випадок, — сказав він спокійно. — Ви ж це зафіксували?
— Це відхилення, — відповіла вона сухо. — Не правило.
— Усі правила колись були відхиленнями.
Ірма подивилася на нього довше, ніж дозволяла ввічливість.
— Ви тут як консультант, Моргане Ліре. Не більше.

— Саме так, — погодився він. — Я лише спостерігаю.
Пізніше, коли гуртожиток занурився в тишу, Інтей стояв біля вікна своєї кімнати. Лід із практики не виходив у нього з голови.
Ти свою роль виконав. Тепер спостерігай. І мовчи.
Він стиснув пальці так, що побіліли кісточки.
А Гафія довго не могла заснути. Їй здавалося, що вода всередині все ще рухається — повільна, холодна, зосереджена. Наче чекає.
Вона ще не знала, що це був не збій.
Це був початок.