ПРОЛОГ

На початку повномасштабного вторгнення російських військ на територію України моя сім’я, як і тисячі інших родин, була змушена шукати захисту в безпечнішому місці. Так ми — мама, я та моя маленька сестричка — у пошуках безпеки опинилися в ізраїльському місті Єрусалим.

Тоді все відбувалося так швидко, що я майже не встигав усвідомлювати, як одне життя залишається позаду, а інше починається серед зовсім незнайомих вулиць, людей і мови. Здавалося, ніби мене вирвали зі звичного світу й перенесли в місце, яке я раніше бачив лише на фотографіях чи в історичних книгах.   

За інших обставин ми були б дуже щасливі потрапити до цього чудового міста. Але тоді ми були розгубленими, збентеженими й наляканими.

Нас поселили в невеликій, затишній квартирі. Я почав ходити до місцевої школи й вивчати дуже цікаву мову, не схожу на жодну з тих, які я чув раніше. Саме тому мені так сильно хотілося опанувати її якомога швидше — ніби через мову я міг швидше стати частиною нового життя.

У вільний час я почав підробляти в місцевій піцерії неподалік від дуже красивого парку, де любив гуляти наодинці після навчання та роботи. Там я спостерігав за людьми, прислухався до вже знайомої мені мови, і час минав майже непомітно.

Поступово я почав почуватися трохи більше вдома. У мене з’явилися мрії й плани: закінчити навчання, заробити достатньо грошей і повернутися додому вже зовсім дорослим та освіченим. Я мріяв вступити до Києво-Могилянська академія й нарешті почати вивчати міжнародні відносини.

Ця мрія залишалася незмінною протягом усіх тих років. Вона була для мене не просто планом на майбутнє, а чимось значно більшим — нагадуванням про те, заради чого варто рухатися вперед навіть тоді, коли навколо все здається нестабільним і невизначеним